Берегиня
роду

Блискавиця Перунова

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

   Разом  з  Батурою родини свої виправляли геть і  інші  привідці
ворохоби.  Вирішено  було плисти Дніпром на  човнах,  які  й  було
приготовано  з  вечора.  Жінок і перелякану малечу  супроводжували
озброєні  чоловіки,  збираючись ідти на віче  просто  з  пристані.
Човни мали вести люди старші, котрі не годилися вже на рать.  Дідо
Сулиця, однак, зостався в граді.
-  Почекаю,  - відповів на умовляння Вогнедарове, - що  воно  далі
буде. З часів Святославових так цікаво не жив…
   Раптом хтось помітив, що від торговища їде вершник на змиленому
коні. Кінь раптово повалився набік, трохи не придавивши чоловіка.
- Леле! – пізнав хтось, - та це ж Всеславич, Рогволод…
- Рятуйтесь, - вимовив Рогволод над силу, - ляхи в місті!
-  Та  які можуть бути ляхи! – пробасив Батура, - не на крилах  же
вони од Ірпені прилетіли!
- Ізяслав з військом, - хрипко сказав Рогволод, - так і стоїть під
Білгородкою.  Сюди  ж послав сина Мстислава, давши  йому  в  поміч
Болеславових ляхів…
- Не він то їх, певне, послав, а Косняч його, - буркнув дереводіл,
- хіба Ізяслав колись на щось наважувався сам…
- Вони вже на Оболоні! – видихнув княжич, - ось-ось будуть тут…
-  Що  ж,  -  сказав Батура, - доведеться битись. Йди, Горазде,  -
мовив  до  старого  кожум’яки, - відправляй човни…  А  ми  їх  тут
притримаємо.
- Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, - озвався Горазд, -
щасти вам…
  Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.
-  Рогдан  тої ночі не дожив до світанку, - мовив твердо,  -  а  я
утік…  Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові.  Кінь
твій виніс мене…
- Він був кращим між конями, - сумно сказав Перунич.
-  Він  – між конями, ти – між людьми, -  мовив Рогволод,  -  твої
Боги  -  мої Боги, побратиме! Ти правий був – нині нічого не  може
вмістити  душа  моя,  бо  переповнив її  вогонь  Перунів!  Дозволь
загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!
- Залишайся, - м’яко озвався Вогнедар, - брате…
   Сльози  бризнули  з  очей юнака, та ніколи було  розчулюватися.
Кияни  нашвидкуруч  споруджували завал, що перекривав  прохід  від
торговища  до  пристані. Впорались якраз  вчасно  –  на  торговищі
з’явились вояки у круглих шоломах та панцирях.
- У кого луки є? – спитав Вогнедар.
   Зголосилося  зо  два десятки чоловік. Рогволод  встиг  зняти  з
бідолахи  Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул  стріл.
Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.
-  Биймо,  во  ім’я  Перунове!  –  гукнув,  коли  ляхи  рушили  на
несподівану перепону.
   Свиснули  стріли,  і  ляхи відступили,  зоставивши  на  майдані
мертвих.  З  Подолу тягнуло димом, декілька хат  уже  горіло.  Над
Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.
   Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і  покликав
Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.
- Батьку Батуро, - мовив Перунич, - ведіть людей до човнів.
- Так ляхи ж…
-  Скінчаться  стріли  –  задавлять вони нас.  Забагато…  І  Поділ
спалять  з  помсти.  Не всі ж пішли зранку на пристань  –  поб’ють
заброди людей наших.
- Так наздоженуть же, - вагався Батура.
- Я їх затримаю…Я зможу.
-  Самого тебе кинути?! – скипів дереводіл, - та за кого ж ти мене
l`:x?
- Батьку Батуро, - стиха вимовив Перунич, - рятуйтеся… Будь ласка…
  Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:
- Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів
поганине!
- Батьку Батуро! – мовив благально Перунич, - збережіть мені її!
-  От  же сім’я Перунове! – не міг заспокоїтись Батура, - щоб тебе
твій  покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно  за  тобою
сохла,   але  ніколи  я  не  думав,  аби  скромниця  моя…   Добре,
вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!
- Ляхи! – гукнули від завалу, - йдуть лавою!
- Лучники! – гукнув Вогнедар, - готуйсь! Стріляти за словом моїм!
  Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:
- В мечі!
   Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював  на
долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.
-  Якраз  по  руці,  -  буркнув у відповідь на  здивований  погляд
Вогнедарів,  - не люблю я оті  боярські витребеньки… Це  Батура  у
нас мечник, а мені – аби що поважче…
   Рогволод,  котрий тулився до приятеля, подивився на  здоровила-
коваля з повагою.
-  Оце богатир, - мовив стиха, - прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти
колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…
   Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися
вони  з  розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору,  бо
знали,  що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли  воювати
швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом
з  дощок  поволі  росла  інша  загата  з  тіл  загиблих.  Особливо
відзначався  Білозір  зі своїм колесом, та  велет  Батура,  котрий
вимахував  мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч  з  ними,
час  від  часу  позираючи на Рогволода. Княжич бився  як  шалений,
немов  би  смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і  Перунич
розумів, що хлопцю довго не протриматись.
-  Рогволоде,  відходь! – гукнув Вогнедар, побачивши,  що  юнак  у
запалі бою вибрався на гребінь завалу.
  Всеславич засміявся й показав рукою на небо.
- Відійду! – озвався, - туди!
- Стій! – крикнув Перунич, - та стій же!
   Та  було  вже  пізно  бігти на поміч. Рогволод  зігнувся  впіл,
затискаючи  рану  від ляського меча і сповз  униз  просто  до  ніг
Вогнедарових.  Перунич пом’янув усі лихі сили одразу,  й  стрибнув
вперед,  аби  прикрити друга. Та на гребені не було нікого,  а  ті
ляхи, котрі перебралися через загорожу, полягли усі до єдиного.
   Вороги  відступили.  Кияни розуміли,  однак,  що  довго  їм  не
протриматись Стріл уже не було, з воїнів зосталося менше половини…
Вогнедар  сидів  на  землі,  обійнявши  пораненого  Рогволода,   і
намагався затягти йому рану.
-  Брате, - вишептав княжич, - не треба… Померти… Не мають  мертві
сорому…
-  Не  відповідаєш ти за батька свого, - мовив Перунич, -  навіщо,
Рогволоде?
-  Я його…любив, - ледве вимовляв Рогволод, - а тепер…Ні для чого…
жити…Побратиме…Добий  мене…Не  давай  живим…Я  не  хочу  знову  до
в’язниці!
  Вогнедар кивнув на знак згоди, і Рогволод всміхнувся крізь біль:
-  Арії…вмирають з усміхом, - вимовив, - батько…казав…що ти -  меч
аріїв…І треба ще взяти…землі…
  Тіло його обім’якло. Вогнедар поклав руку йому на шию, вишукуючи
живчик…  Рогволод  ще жив. Перунич пошукав очима Білозіра.  Коваль
роздивлявся розтрощене колесо.
- Нікудишні у нас стельмахи, - сказав, - оце кілька разів ударив –
воно і розскочилось!
-  Білозіре, - озвався Перунич, - зараз Батура звелить відступати.
Винеси звідси Рогволода. Він не переживе другого ув’язнення.
  Коваль обдивився княжича і хмикнув:
- Все одно помре… Відпусти його з миром… Він же сам цього хотів…
-  Я хочу, - сказав Вогнедар, - аби вижив цей чоловік і запам’ятав
те, що пережив, назавше.
   Білозір  глянув  з  повагою  на  молодого  жерця  й  мовив  вже
лагідніше:
-  Не  перевиховати тобі це поріддя, Перуничу…  Забуде  він  через
кілька літ і тебе, і день цей, і ганьбу батькову… Лише задля  тебе
зроблю це, бо бачу, що болітиме тобі смерть його.
  Від пристані надбіг захеканий ковальчук Чорнота.
- Горазд чекає з  останньою лодією! – вигукнув, - треба спішити!
- Відступаємо! – почувся Батурин голос, - всі до берега!
   Здоровань Білозір легко підхопив непритомного Рогволода і побіг
вниз  узвозом.  За  ним  поспішали інші.  Батура,  яко  тисяцький,
відходив останнім.
-  Вогнедаре!  –  вигукнув він, побачивши, що  Перунич  застиг  на
місці, - а ну не дури! Ходімо!
-  Ляхи знову йдуть пробоєм, - озвався юнак сонним якимсь голосом,
- я зостанусь, батьку!
-  Ти  що,  -  рявкнув Батура, - теж смерти шукаєш?  Рогволод  хоч
ганьби батькової пережити не в змозі, а тобі чого помирати?
-  Я затримаю ляхів, аби ви встигли відплисти, - мовив Вогнедар, і
Батура аж відсахнувся, побачивши, як змінилось його обличчя, -  не
бійтесь за мене… Вони прийшли… Я тут не сам!
- Та хто прийшов? – гримнув дереводіл, втрачаючи терпець.
-  Боричі,  -  сказав спокійно Перунич, - мертві Боричі…  Рід  мій
тримає  для мене місце у лаві. Ідіть же, батьку… Ця битва  буде  з
тих. про яку співають пісень!
    Батура  згадав  раптом  сяйво  межи  кіннотниками,  і  балачки
дружинників про те, що молодого поганина, мовляв, сатана вдягнув у
вогняний  панцир…  Дереводіл не зрозумів – відчув  страшну  потугу
Нави,  яка струменіла з іще живого тіла, і мовив раптово захриплим
голосом:
- Щасти тобі…,синку!
  І побіг узвозом до річки. Перунич не дивився йому вслід. У нього
не  зосталось спогадів. Юнак поволі вибрався на заслону  з  дощок,
переступаючи через загиблих. Він ще не мав жодної рани,  а  як  би
мав – не відчув би болю. Вогнедар подивився на надбігаючих ворогів
і вимовив стиха:
-  Скільки  праху на землі – стільки і воїв небесних! Вони  будуть
битися поруч…
  І стрибнув униз, просто межи наступаючих.Тих, що бігли попереду,
наче  змело буревієм. Меч Вогнедарів окреслював блискучі кола,  та
люди падали не лише від меча
   Казімеж-воєвода,  котрий  вів на Київ  поміч  польську,  і  так
роздратований  був  затятим опором, а ця остання  перепона  просто
вивела  його  з  себе. Здаля він побачив лишень, що  його  вої  не
можуть  зладнати  з одним чоловіком, який з усього  озброєння  мав
лише меча у руці.
- Лайдакі! – гукнув, - чи не можєцє взєць тего однего?25
-  То  єст  дябел,  нє чловєк!26 – крикнув перелякано  котрийсь  з
вояків.
- На каждего дябла, - засміявся Казімеж, - єст кжиж свєнти!27
   І рушив уперед, певний себе і своєї зброї. Зобачивши ворога, ще
раз  вибатькував своїх людей, котрі злякалися русина у  вишиванці.
Та,  немов  блискавка мигнув меч Перунів, зминаючи, наче пергамін,
панцир фрязької роботи, і воєвода впав на землю, все ще не вірячи.
- Цо за мєч у тей реньце, - вишептав, непритомніючи,- цо то єст?28
   Кинулось  на переможця кільканадцять чоловік одразу, і  полягли
усі до єдиного. Якийсь вояк з позосталих додивився відблиск світла
довкола Вогнедара і охнув вражено:
- Чи єст тен чловєк сам? Цошь вальчить з нім обок!29
   Перунич же відчував себе одним із війська. Він майже бачив їх –
чорноокого прадіда свого Ратибора, що помер молодим, не встигнувши
g3qr`p3rhq|,  діда  Гатила, батька Межибора, ще  якихось  незнаних
родовичів…  Вже  залилася кров’ю сорочка зі  взором  із  зчеплених
свастик,  та  сила Нави підтримувала юнака, не даючи зсунутись  на
землю.  А  тоді  раптово щезла потуга мертвих,  і  впав  Вогнедар,
обійнявши,   наче  кохану,  втоптану  землю  торговища.   Останнім
проблиском  пам’яти  згадав, що треба узяти  ту  землю  криваву  з
собою,  аби  признали його родичі і Боги,  стиснув пальці  лівиці,
руку підсунув під груди і так зомлів.
   За  ляхами  увійшли у місто княжич Мстислав, син Ізяславів,  та
Косняч  Борич з загоном вояків. Косняч шукав Казімежа і здивувався
вельми, почувши, що той поліг.
   Ляхи  повели його до місця битви. Воєвода обдивився купу мерців
біля завалу і присвиснув. Оповідки вояцькі, які він почув дорогою,
Косняч  списав  на брехливість ляську, але зобачив на  власні  очі
криваві докази й здивувався вельми:
- Покажіть-но мені чоловіка, котрий бився отут…
   Ляхи  підвели його до Вогнедара, що так і лежав ницьма, а  самі
передбачливо  відсунулися  набік. Розважали  вони  так  –  якщо  в
мертвому русині і досі сидить дябел, то нехай краще вхопить когось
іншого, а не їх. Борича супроводжував Тука-суздалець, який замінив
при  воєводі  брата  свого,  Чудина. Північанин  побоювався  лихих
чарів, але намагався цього не видавати.
   Косняч  обережно  перевернув лежачого  носком  чобота  і  довго
вдивлявся в застиглі риси.
-  Аби  не  мерці довкола, - сказав до Туки, - подумав би  таки  –
брешуть  ляхи…  Один чоловік не в змозі доконати цього…  Ти  бачив
мертвого  Казімежа?  Ні  ти,  ні я не розрубаємо  з  одного  удару
фрязьку  бронь,  а  вони хочуть мені довести, що  це  зробив  оцей
молодик?
- Чари, - мовив Тука упевнено, - або меч зачаровано, або чоловіка.
-  Чари…, - хмикнув воєвода, - ти ба… Цей чоловік – Перунів  воїн!
Бачиш-но  чуба?  Якраз перед ворохобою Лихота,  десятник,  доносив
мені  про  двох волхвів – старого і молодого… Молодий  мав,  ніби,
отакого чуба і обеззброїв п’ятьох градників лише змахнувши  мечем…
Я  тоді  його трохи до холодної не всадив, Лихоту того, за  видиме
боягузство.
  Косняч нахилився і мовив насмішкувато:
- Бачиш землю у нього в лівиці? Це відкриває, ніби, браму до Вираю
їхнього… Наслухався я у дитинстві таких казок…
-  Втікачі з Києва доносили, - свистячим шепотом мовив Тука, -  що
Всеслава вирятував з порубу молодий чи-то волхв, чи-то чародій,  і
він же брата мого вбив…
- То й що? – спитав Косняч байдуже.
- А те, що дихає ще чоловік цей… І може отямитись…
  Воєвода придивився уважно й буркнув:
-  А  справді… Треба забрати його на Гору… Мені теж цікаво буде  з
ним  поговорити.  Наприклад,  про  те,  куди  подівся  Батура   со
товариші…  Я хотів з цього смерда-тисяцького шкіру здерти,  а  він
щез кудись. І я певен – язичник цей знає, куди він подався.
   Воєвода гукнув до людей своїх, і ті потягли пораненого за  ним.
Меча  ж  Вогнедарового підібрав опісля один з ляхів  з  невимовною
обережністю. Вояк, якого спокусив добрий клинок, вирішив  освятити
зачаровану  зброю,  і тим вигнати з неї нечисту  силу.  Він  же  і
приніс крулю Болеславу сумну звістку про загибель Казімежа.

                                ***
   Так потрапив Вогнедар до порубу княжого, звідки колись визволив
Всеслава, все ще до пам’яти не приходячи. Не ввижалися йому  цього
разу  ні  живі, ні мертві – канув юнак у забуття, наче  камінь  на
глибину.
   А  коли  отямився і зрозумів, що сталося – заболіла  йому  душа
більше, як зранене тіло. Як ішов він до бою того відчайдушного, то
думав,  що побачить наприкінці Перунів чертог – та й по всьому.  І
подумати  не  міг  Вогнедар, що Боги відмовлять йому  у  звитяжній
qlepr3.
“Наче ж все робив як належить, - поволі плинула думка, - від Прави
не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?”
   Ворухнувся – брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута  і
аж  застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг  від
обруча припнуто до кільця у стіні.
  Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець,
але  зрозумів  Вогнедар,  що потрапив до  рук  людини,  схожої  на
Рогдана.  Немає бо більшої ганьби для жерця Індри,  як  померти  у
ланцюгах…
   Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а
тіло  горіло,  наче у вогні, і сорочка присохла до ран.  Числених,
але  не  смертельних… Інша смерть очікувала  на  нього,  смерть  у
кайданах, холодних, мов тіло змія…
“Мабуть  доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, -  подумав
болісно,  - Отже, сором! І Боричі скажуть:”Як дожив до такого?  Чи
для  того  ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в  нашийнику,
мов пес?”
   Пам’ять  Перунича  перебирає  сказання  давні,  наче  різьблені
дощечки.  Ось історія молодого скита, котрий потрапив  у  бран  до
іронців…  Добра  історія,  улюблене сказання  його  дитинства…  Та
тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він  гідно
померти…
   Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали – князь Бус
та  сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони
трималися  як належить… Ось і вихід – поводитись гідно, аби  ніхто
не  зміг  похвалитись,  що зламав Перунова  воїна  і  змусив  його
благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.
   Тягнеться  час  поволі, до болю в ранах додається  спрага…Тіло,
змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар
водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів,  і  не
чує  юнак,  як  розчинились двері. Миготіння  смолоскипа  освітило
цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.
- Ну, що, Туко? – питає хтось.
- Отямився, - відповідає Тука задоволено, - я ж говорив…
   Перунич  розплющує очі, а душа його ще витає над  Хорсицею,  де
б’ється  об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його  на
ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі,  а
до  стіни  підтягує  ланцюг  від нашийника.  Вогнедар  намагається
втриматися  на  хитких ногах і тому майже  не  чує,  що  до  нього
говорять.
-  То  оце  ти і є Вогнедар, Перунич? –  наче крізь стіну  долинає
голос - чи як там тебе насправді звуть?
- Вогнедар…, - вимовляє безтямно юнак, - я був Вогнедаром…
-  Я  Косняч, - говорить тим часом чоловік, - київський тисяцький…
Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…
“Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…”
  Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть,
сон…  Він  мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив  як
належить…
- Як належить? – перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що
марить  уголос, - розплата дійсно належить за чини твої.  А  ти  –
молодий…
  Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.
-  Молодий, - повторює Косняч, придивившись, - а з ранніх.  Що  ж,
порахуємо,  кому  і  що  ти  винен… Голови  твоєї  вимагають  ляхи
Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…
   Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед  очима
поволі  зникає.  Вогнедар підводить голову і  бачить  перед  собою
літнього  вже  чоловіка, багато вбраного, але  не  розпещеного.  У
старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас,  та
аж наче знайоме…Родич…
-  Є  і  ще охочі до розправи, - перелічує далі Косняч, - он Тука-
суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш  Чудина?
B3m і мені, до речі, приятелем був…
   Тука  стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице  його,  аж
пожовкло від зненависті.
-  За  Всеслава  ж,  - тягне далі воєвода, - і  всю  оцю  ворохобу
київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого…
А  я – я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої
привласнили  київські  ворохобники, але ж  вони  ще  й  тисяцького
призначили  собі.  Ти їх грудьми прикривав, тож маєш  знати,  куди
подався той смерд… Батура.
  Тука бурчить хрипко, не зводячи з бранця очей:
-  Даремні балачки оці…Припекти вогнем – заговорить одразу…Я ось і
жаровню приніс, і ножичка уже розпік до гарячого…Поспіши, воєводо,
а то так і здохне мовчки…
- Скажеш, - обіцяє Косняч, - і смерть твоя буде легкою. Зараз же і
підеш до Перуна свого. Ти ж цього прагнеш найбільше, правда ж?
- Чотири рази я не зможу вмерти, - стиха озвався врешті Перунич, -
а вже одну смерть якось перетерплю…
- Спробуй-но, Туко, - кидає Косняч, - тільки не перестарайся…
-   Ми  знаємо!  –  вишкірюється  північанин.  Він  вже  здирає  з
полоненика  окривавлені  клапті  вишиванки.  Косняч  говорить   до
Вогнедара становчо:
- Зараз ти сам проситимеш смерті… Куди подалися ворохобники?
- Не просимо ми…, - ледь чутно мовить юнак, - ні людей, ні Богів…
   Лезо ножа, розжарене до червоного, торкається зраненого тіла… І
світ стає блискавкою в чорному небі.
“Богу  прі  і  боріння,  -  виписує блискавиця,  ніби  велетенське
писало,   -  Перуну  вогнекудру,  який  стріли…мета  на  ворогів…і
вірною…веде стезею…”
  Ті, двоє, знову щось запитують, та юнак вже не чує слів…
“Воїнам     суд…і     право…і     честь…і     милостив     єсть…до
хоробрих…Індра…пребуде …одвіку…”
   Розум  гасне, як блискавка в небі, та Тука виплескує на  бранця
відро  води. І знову відступає забуття, якого так прагне  змучений
воїн…
-  Мені подобаються вперті, - говорить воєвода насмішкувато, - але
ти  ще  не знаєш всього, чародію…Забув я про те, кому ще бажається
тебе  скарати  – скаржилися бо на тебе і митрополіт,  і  печерські
мніхи.  Просили  вони,  щоправда,  милосердними  бути  і  до  киян
повсталих,  і  навіть  до  тебе,  язичника…Отець  Антоній,  святий
чоловік, просто таки благав не відбирати у вас життя. А митрополіт
прохав про батьківське покарання, як-то заведено у вітчизні  його,
Царгороді…Ляхи  Болеславові нахапали кілька  десятків  чоловік,  з
тих,  хто втекти не встиг, але найголосніше горлав на вічах ваших.
У мене в місті багато виказувачів, і всі вони добру пам’ять мають…
   Косняч упевнюється, що юнак його розуміє, бо щось здригається в
змученому лиці Перунича.
-  У  тебе  теж добра пам’ять, - мовить воєвода задоволено,  -  ти
зрозумів  мене…Всіх  тих  горланів  осліпили  зранку  на   майдані
торговому. Тебе теж хотіли туди притягти, та я не дозволив.  І  не
помилився  –  ти  й справді не той чоловік, якого прилюдно  карати
можна,  аби  оповідали потім байки про стійкість  твою.  Але  тут,
воїне,  нема  нікого…Лише ти – і темрява…Подумай, сонцепоклоннику,
чим  ти заплатиш за життя приятелів своїх, котрі досі й думати про
тебе  забули.  Адже я не дам тобі померти, і не дам Туці  тебе  до
смерті  замучити…Тебе лікуватимуть, ти видужаєш,  бо  сильне  тіло
твоє. І житимеш – у тьмі…
  Сльози спливають по обличчю бранця і завважує їх воєвода.
-  Оце  тобі,  Туко, - говорить задоволено, - наука  на  майбутнє.
Треба зрозуміти, що найстрашніше для чоловіка. Цей любить світ,  і
світло, і молиться на схід сонця…Вірно, Вогнедаре, чи як тебе там?
Я бо знаю ваше поріддя, сам виріс в язичницькій весі.
-  Мій Дажбоже, - шепоче Вогнедар, не в силі стримати сліз,  -  на
струзі  пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих – життя  і
притулок для цілого світу… Ти – Світло моє…
-  То  де  подівся  Батура  і решта? –  питає  Косняч,  вже  певен
перемоги,  і чує раптом твердий рівний голос, зовсім не схожий  на
той, що тільки-но вимовляв молитву:
- Я ніколи не стану зрадником, як ви!
  Розжарене лезо ножа – останнє, що бачить Перунич у житті своєму,
перед  тим,  як провалитись у темну безодню. Ні холодна  вода,  ні
розпечене  залізо вже не можуть привести його до тями,  і  воєвода
йде геть, разом із Тукою, звелівши челядинцю пильнувати бранця.
- Помре, - загрожує переляканому робичичу, - шкуру спущу! Чи чуєш?
- Даремно все це, - пробурчав суздалець, - залишив би його мені… Я
все одно б зумів його розговорити…
- Просто він міцніший, ніж я думав, - озвався роздратовано Косняч,
-   та   мене   непокоїть  інше  –  чому  він  сказав  оті   слова
останні…Звідки він знає мене?

                                ***
  Челядинці Косняча змогли сяк-так опорядити лише одну спочивальню
в  розбитому  будинку. Воєвода вигнав усіх  і  повалився  на  ложе
просто в в чоботях. Повернення не принесло йому радості.
“Ізяслав як завжди зостанеться чистеньким, - міркував знехотя, - а
вся  брудна  робота  дісталася мені. Знову  казатимуть  –  звірюка
Косняч… А як можна  інакше? Треба було так налякати чернь,  аби  й
думати забула про віча…”
   Перевів очі на пошарпаний поставець ромейської роботи.  Зітхнув
тяжко… У поспіху втечі він забув заповітний вузлик… Хустина жони і
синові  іграшки…  Вузлик зник кудись, та це й не  дивно  в  такому
розгардіяші.  Нічого тепер не залишилося ні від  Сяйвика,  ні  від
Калини…
   Згадав  полоненика  у  порубі  і вилаявся  вголос…Певен  був  –
зламається юнак, не витримає…Не зламався…А ключика було  підібрано
вдало…  Брат  Межибор  колись говорив, що у  нього  розірвалося  б
серце,  аби  не зміг дивитись, як сонце сходить. Цей  язичник  теж
такий…Допитувати  його далі марно, а вбивати –  не  варто.  Нехай,
принаймні,  помучиться подовше. Можна навіть колись  і  відпустити
для науки й постраху киянам.
   Воєвода  сів  на  ложі і налив собі вина з сулії,  передбачливо
залишеної челядинцем на столику разом з келихом. Перехилив чарчину
і замислено схилив голову.
   Молодий  язичник  нагадав йому давно забуте і  поховане.  Отими
останніми  словами…Колись,  замолоду,  воєводі  навіть  снилось  у
жахливих  снах  палаюче селище, і хлоп’я, котре  крикнуло  йому  в
обличчя, що ніколи не стане зрадником як він, Косняч.
“Та  хіба  ж  я кого зрадив, - знехотя подумав воєвода, підливаючи
вина до чари, - це вони зрадили мене… Геть усі – і жона, і син,  і
брати, і батько…Аби Калина пішла тоді зі мною…”
   А спогади напливають знову, і не заглушити їх заморським вином…
Ось  він, тоді ще Косач Борич, рятує Ізяслава, тоді ще княжича,  з
пазурів  розлюченої ведмедиці…І княжич питає про рід рятівника,  а
Косач  мовить,  сам  не  знаючи чому, що батько  його  Гатило  був
гриднем   Володимира  Святославича,  і  Ізяслав  навіть   пригадує
прізвище Борич, колись славне у Києві… І ось Косач вже у Турові, і
перед  ним  розстилається широкий світ,  так  не  схожий  на  тишу
лісової весі…
“Я  б ніколи не розлучався з тобою, - говорить Ізяслав, захоплений
силою  і  вродою  свого рятівника, - але ж поганин  не  може  бути
дружинником княжим…”
“  Не  є  то  Боги, але дерево мертве, - терпляче, наче  хлопчині,
пояснює  Косачу  отець Ніфонт з Борисоглібського монастиря,  що  в
Турові,  - сьогодні стоять, а завтра зогниють. Не їдять  вони,  не
п’ють, не говорять, але зроблені людськими руками…”
   Косач  хоче  відповісти, що й образи мальовані по кириконах  не
п’ють  і  не  їдять,  і теж не є Боги, а тільки  зображення  їхні…
Неприємно  йому, що мніх вважає його дурником, а  чи  дикуном,  та
хочеться аж до болю зостатися в дружині княжій, собі мечем  добути
weqr3,  а князю – слави… Так бо мовлять і сказання прадавні,  яких
безліч  знає  відьма Святослава, Калинина мати, а як її,  в  лиха,
добудеш тої слави, у лісі сидячи?
  І ось уже готує його до хрещення отець Ніфонт, оповідаючи:
“Спершу,  ставши  лицем на захід, відмовишся від сатани  та  чинів
його. Дунеш і плюнеш в діавола… Тоді помажуть тебе свяченим єлеєм,
яко  тих, що до боротьби готуються. Се означає, що битися мусиш  з
діаволом усе життя своє…”
   Косач  міркує про те, що таке діавол. Чорнобог хіба,  так  лиху
силу  славити не можна, а поборювати – хто-зна… Для чогось і  вона
потрібна у світі, як ніч потрібна дню…
“І  увійдеш  ти  у  купіль, - продовжує тим часом  мніх,  -  тричі
окунешся, і зійде на тебе дух святий таємно… Опісля ж вберуть тебе
у  білий  одяг і вдягнуть на шию хрест, аби пам’ятав, що очистився
ти від гріхів, і спасешся вірою Христовою. Обійдеш довкола купелі,
а тоді зріжуть тобі пасмо волосся”
“А се для чого?” – питає Косач непорозуміло.
“Довкола  купелі  ходіння значить, що обіцяєш  ти  зберігати  віру
християнську  до  смерти своєї, - роз’яснює Ніфонт,  -  а  волосся
стрижуть рабам, і значить се, що станеш ти рабом Христовим з  часу
хрещення свого.”
   Косачу  се  не до вподоби, бо ніколи Боричі не були  рабами  ні
Божими,  ні  людськими,  та відступати  пізно  –  занадто  близько
справжнє  життя:бенкети, бої, багатства неміряні,  взяті  на  полі
битви…  Так бо жили і пращури-Боричі, і не його, Косача,  провина,
що  мусить  він, аби жити так, назватися рабом Божества,  якого  і
ім’я-то вимовляє над силу…
“А  як  же  жона  моя,  Калина? – запитує він,  і  знову  терпляче
роз’яснює Ніфонт:
“Нема  у  тебе жони, а живеш ти у блуді з язичницею.  Має  і  вона
охреститись, тоді зможете обвінчатись за законом, як належить.”
   І  ось  він, новохрещений раб Божий, наречений Коснятином,  їде
знайомою  стежкою до рідної весі. За дорогою, певно,  стежили,  бо
замкнута брама з дубових паль, і не розчиняється ні на звуки рогу,
ні на його розпачливі волання.
   На  торговищі  Туровськім часом бачив опісля Косняч  то  одного
брата,  то  другого,  та  проходили вони  повз  нього,  наче  повз
чужинця.  Якось загледів молодий Борич одного з братів, Ольга,  що
був,  ніби,  м’якшим  за  інших,  і  вчепився  в  нього,  благаючи
пояснень.
“Що тут пояснювати, - буркнув Ольг похмуро, - ти знав, на що йшов…
І Богів зрікся, і Роду… Ім’я навіть інше маєш… Нема у нас брата на
ім’я Коснятин…”
“Але  ж  віддайте хоч жону і сина! – вигукнув Косняч, - я  рік  не
бачив дитини своєї!”
“Раз не стало Косача, - мовив Ольг, - отже овдовіла Калина. Нині є
вона  жоною Межибора, брата нашого, наступного за віком,  як-то  і
належить за законом Прави.”
  Наче громом прибитий, став Косняч посеред торговища.
“Це  батько вирішив, - спитав люто, - а чи Межибор? Він бо зарився
на неї, ще коли вона дівкою була!”
“А  Калина що – не може вирішувати? – сказав Ольг спокійно, - може
у вас, християн, і так-то, а у нас жона і вибирати може.”
“А мій син? – крикнув Косняч, - що з моїм сином?”
“По законам Прави, - озвався брат, - чоловік усиновлює дитя вдови.
У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.”
   З  тим  і  пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища,
наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.
   Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись,
аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла  б
їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв,
як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих
Боричів,  цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від  безсилої
люті.
   Чотири  літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась
нагода  –  зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами  за  бортні
місця.  Святі  отці  колінкували перед Ізяславом,  нагадували  про
десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про
людей хрещених, а паче всього – про новостворені тоді монастирі  і
благали  про справедливість. Косняч, котрий мав великий  вплив  на
княжича, мовив тоді так:
“Чи  до  вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу,  буде,  що  ви
дозволили язичникам кривдити мніхів?”
   І  Ізяслав  звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних
Боричів.
-  Я  не  думав, що вони будуть аж так опиратись, - бурмотів  нині
п’яний  воєвода, а неприспана совість підказувала: думав! І навіть
сподівався  на  те!  Адже  старий Гатило замолоду  не  скорився  і
Володимиру-князю,  а  тим більше не збирався хреститись  по  слову
його  онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата  Межибора…
Цей  теж  не  скориться,  хоч і має ніжну душу  та  все  милується
сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…
   Боричі  билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором,
оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді  Косняч
зрозумів,  що  накоїв…Та  ні,  тоді ще  не  зрозумів,  бо  побачив
Межибора  у  сорочці без пояса та полотняних гачах,  босого,  наче
тільки-но  встав  чоловік з подружнього ложа… В руках  Межиборових
був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь
битві, а це могло значити лише одне – батька вже нема в живих.
   Та  навіть  це  не зупинило Косняча, і він рушив  на  брата  зі
зброєю.  Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю,
хоча,  певно,  відав,  що  йому не здолати  княжого  дружинника  в
кольчужній  броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і  тут  таки
побачив Калину…
“Межиборе! – крикнула вона розпачливо, - Боги! Межиборе!”
   Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж  поки
не  надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч  розгледів,
що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.
“Що  ж ти наробив? – вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля
мертвого Межибора, - що ж ти накоїв, братовбивце?”
   І  Косняч  побачив з жахом, що варязький клинок  Гатилів  жінка
спрямувала собі в груди.
“Калино!  –  зойкнув він, - стій! Не бійся! Я  все  тобі  пробачу!
Задля дитини – зупинись!”
“Ти мені пробачиш? – спитала Калина з моторошним усміхом, - Ти?!”
“Не треба! – закричав Косняч, кидаючись вперед, - Калино!”
   Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її
поруч  з  братом.  А далі був ще більший жах – розгромлене  капище
біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я,
що  притислось  до  підніжжя  Перунова  Образу.  Хлопчик  теж  був
Боричем,  бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити
Святиню від Чудина з Тукою.
“Хто убив жінку?” – рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.
“Оце   щеня  мене  вкусило!  –  буркнув  Чудин,  -  я  хотів  його
прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…”
“Цей хлопчик був з нею?”
“З нею… - озвався Чудин розгублено, - то й що?”
“Геть  звідси,  дикуни заокські! – загорлав Косняч,  -  не  смійте
чіпати хлопця!”
  Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:
“Ти  мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…,  -
він  чомусь затнувся, - твій єдиний родич… Я заберу тебе з  собою…
Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…”
“Мама  казали – ви не родич, ви зрадник! – вигукнув хлопець,  -  я
ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”
   Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь  час
боявся  відплати  Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона  відплата  –
мертва  Калина,  тавро  братовбивці, і  син,  котрий  зве  батьком
3mxncn!
“Крушіть зображення ідольські!” – почувся могутній голос, і Косняч
пізнав  отця  Варсонофія, єдиного з мніхів туровських,  котрий  не
побоявся  супроводжувати  Ізяслава. Говорили,  що  чоловік  цей  –
розкаяний розбійник, і мабуть не брехали – мніх  дійсно мав у собі
щось від воїна.
“Знайшов сина, Коснятине?” – запитав чернець, побачивши знайомця.
“Не  знаю, що й робити, отче! – сказав Косняч трохи не плачучи,  -
дитя не признає мене… Та ще оце – “син Межиборів”… Лихо!”
“Діти швидко забувають, - потішає мніх, - і ми змусимо його забути
це  ім’я…  Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не
смерділо цією поганською вессю.”
“Ви не смієте! – б’ється хлоп’я в міцних руках Варсонофія, - я  не
хочу! Я – Сяйвір! Вони убили бабусю! Я не хочу бути з вами! Мамо!”
Сяйвика  охрещено  просто у Борич-озері. Під час  обряду  хлопчина
затихає,  і  Косняч ладен уже дякувати Господу за диво. Варсонофій
нарікає  новохрещеного Самуїлом, і раптом малий говорить  гаснучим
голосом:
“Там у воді – кров…”
   То були його останні слова. Хлопець зомлів і більше не приходив
до  тями. Косняч попрохав доглядати за ним одного з мніхів, котрий
мав  у  Турові славу блаженного. Чернець ходив за дитям,  наче  за
рідним, але очутити не зміг. Не помогла ні молитва, ні реліквії зі
Святої  Землі,  які  Косняч  випросив  у  монастирі  в  надії   на
порятунок.  Сяйвик тихо згасав, і тут гінець привіз з Києва  наказ
старого  князя  Ярослава,  аби Ізяслав зі  своїми  людьми  негайно
виїхав до Новгороду, де починалась якась ворохоба.
   Через  два літа Косняч повернувся до Турова, але не знайшов  ні
сина,  ні його могили. Блаженний на всі розпити відповідав тільки,
що  хлопчину  забрав чоловік з мечем та вовчою головою.  Зосталися
дружиннику Ізяславовому в пам’ять про рідних лише синові  іграшки,
підібрані тоді на попелищі, та хустина жони.
   І  нині, через стільки літ, ввижається воєводі красуня у білому
платі, схилена над колискою.
“Люлі-люлі  мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить  меч  із
деревини… Зробить коника із глини…”
-  Чому,  - бурмоче воєвода, тоскно дивлячись на порожню сулію,  -
чому ти відмовилась від мене, Калино? І хто оповість, що сталось з
дитям моїм?
   Тоді  він  довго шукав хлопця. Боричі полягли геть усі,  але  у
старої  Святослави могли залишитись якісь родичі…Косняч  їздив  на
Деревлянщину, розпитував у Києві про відьмин рід…Зі Святославиного
селища  теж  нікого  не зосталося в живих, а старші  кияни  хоч  і
пригадували собі її батьків:Ратибора, Перунова воїна, та Світозару
Любомирову   з   Ковальського  Кута,  котра  теж   була   відьмою-
цілителькою,  але  людей, рідних їй по крові, віднайти  так  і  не
вдалося.  Сяйвик згинув безслідно, і Косняч досі не міг зрозуміти,
для  чого  якомусь “чоловіку з мечем” було брати з собою в  мандри
хворе дитя, котре не говорило, не рухалося, майже не їло…
   Аби  Сяйвик  вижив, він був би нині схожий на цього  Вогнедара…
Воєвода знову згадує юне затяте лице молодого воїна…, і те, що від
нього  зосталося потім…Хай Бог боронить його сина від такої  долі…
Але язичник винен сам – для чого вперся? Подякують йому ті смерди,
аякже, посміються над дурнем – і тільки…
-  Але  звідки він знає мене? – знову запитує воєвода в  порожньої
сулії,  - звідки він знає, що я…когось зрадив. Звісно, це не  так…
не так…, але чому він сказав оте?
   Воєвода чував замолоду про віщунів та їхні прозирання.  Може  в
юнакові прокинувся дар віщунський, як-то часом буває з волхвами  в
смертну  годину…Але тоді, можливо, йому привиділось і  ще  щось  з
життя Коснячевого…
  Наприклад, куди подівся хлопчик на ім’я Сяйвір.
   Тільки-но зажевріло на сході, як воєвода у супроводі охоронців,
знову  подався  до княжої в’язниці. Міркував при  тому  так:  може
wnknb3j  той при тямі, і розкаже про своє прозирання  у  обмін  на
смерть від меча.
   Челядинець Коснячів, якому воєвода звелів доглядати бранця, мав
вельми переляканий вигляд і одразу почав виправдовуватись:
-  Погано,  мій  пане, але я тут не винен… До тями  не  приходить,
лихоманка  прикинулась…То не дивно – при таких ранах… Себе  навіть
не пам’ятає…Його ж, казали люди, ніби Вогнедаром звуть, а він одне
торочить у маренні:”Я – Сяйвір, син Межиборів…”
  Челядинець раптово затинається, бо лице Косняча стає раптом як у
смертельно пораненого.
-  Ти не міг цього чути від нього,пес ! – загорлав воєвода., -  що
ти знаєш про мене? Звідки?
  Челядинець, котрого воєвода схопив за горло, хрипить перелякано:
- Про вас? Що про вас? Я нічого не знаю…
   Косняч відштовхує півзадушеного роба і нахиляється над бранцем,
вдивляючись з жахом в спотворені обпалені риси.
- Мамо, - стогне поранений, - темно…Мамо! Запаліть хоч свічечку…
- Не може бути, - говорить воєвода сам до себе, - аби це саме він…
  А пам’ять послужливо згадує доноси виказувачів, і слова їхні про
двох волхвів, старого й молодого…“Чоловік з мечем”…І“вовча голова”
– оберіг Перуничів… Чи це можливо?
- Жоден волхв, - бурмоче Косняч, - а тим більше – Перунич, не буде
вчити хрещеного чоловіка…Це не він…Не він…
-  Скільки  праху на землі, - знову марить поранений, - стільки  і
воїв небесних…Вони будуть битися поруч…Боричі вийшли з Вираю… Їхні
мечі – до мого!
- Як тебе звали? – кричить воєвода, вже не володіючи собою, - як?
-  Сяйвір,  син  Межиборів,  - раптом  майже  притомно  відповідає
бранець,  -  чуєте, Віщий? Я згадав…Згадав…Селище в лісі,  а  маму
звали Калиною…Вона співала мені пісень…
   Косняч  відсахується і кличе челядинця. Той несміливо підходить
ближче, все ще тримаючись за горло.
- Зніми з нього ланцюги, - наказує тисяцький.
   Слуга  виконує  розпорядження і  застигає  з  відкритим  ротом.
Грізний  тисяцький  бере в’язня на руки  і  йде  до  виходу.  Лице
Косняча залите слізьми.
-   Сину, - шепоче він, - я знайшов тебе…Сину!

                                ***
  Воєвода примістив Вогнедара у наспіх опорядженому прихатні свого
будинку  і подався до монастиря Печерського слізно прохати ігумена
Феодосія, аби той відпустив доглядати за пораненим мніха  Ларіона,
відомого  у  монастирі як лічець. Лікував той мніх трохи  травами,
трохи  вмілим доглядом, в основному ж покладався на святу молитву.
До  особливо тяжких недужих приносив реліквії зі Святої Землі,  де
побував замолоду. Оповів Косняч ігумену усе як на сповіді, і  тінь
якась ковзнула по лиці суворого настоятеля.
-  Чи  не отой це жрець Перунів, - запитав врешті, - що опоганював
місто за Всеслава?
-  Він, отче, - заспішив Косняч, - але хлопчина не винен… Хрещений
він.  Малим забрав його волхв отой…,Далебор, здається,  і  виховав
поганином.  Син мій навіть віровідступником не є,  бо  не  навчено
його віри християнської!Отче, я шукав його все життя, а зустрів  –
і  не  впізнав, тому й повівся з ним як з ворогом!  Благаю  вас  –
пошліть Ларіона до мене, аби врятував хлопця!
-  Багато  зла накоїв син твій, воєводо, - мовив Феодосій,  -  але
часом  буває так, що чоловік через страждання приходить до Христа.
Я пришлю лічця його доглядати. Бог бо не допустить смерти грішника
без покаяння його.
   З  того  дня чернець Ларіон оселився у домі Косняча. Робив  він
усе,  що в змозі – промивав юнаку запалені рани, годував, напував,
ходив як за дитям малим, і палко молився за душу грішника Самуїла.
Косняч же приходив щодня, сідав біля ложа й слухав, як марить  син
його  то  уривками  сказань прадавніх,  то  кличе  Богів  Древніх,
f`u`~wh тим чесного мніха, то шепоче слова кохання дівчині якійсь,
чиє  волосся  пахло  яблуневим цвітом у  ніч  любові…  Аж  з  лиця
зсунувся  воєвода,  схуд,  почорнів, челядь  боялася  до  нього  й
близько  підходити. Часом вже навіть і прагнув Косняч,  аби  помер
врешті  юнак,  і  жахався цього, а ще більше боявся  хвилини  його
одужання.
   Так  минуло  літо,  і  поборов смерть Перунич.  Гарячка  спала,
дихання  стало  рівним, і марення припинилось, та  замкнувся  нині
воїн  в мовчанці, наче в панцирі. Ларіон запевняв Косняча, що юнак
вже  притомний, і розуміє, на якому він світі, а говорити не  хоче
навмисне.
   Не знав ніколи страху Косняч Борич, та тремтів усім тілом, коли
вирішив  нарешті поговорити з сином. Прийшов тисяцький як  завжди,
увечері, сів біля ложа і довго вдивлявся в спотворене лице  юнака.
Лице  те  заросло  борідкою замість юнацьких  вусиків,  і  волосся
відросло  на  колись старанно голеній голові. Серед русявих  пасем
білою смугою виріжнявся вояцький чуб.
   Косняч  кілька  хвилин  дивився на те сиве  пасмо,  тоді  мовив
хрипко:
- Сяйвіре, чи чуєш мене? Сяйвику…
  Непорушно лежав Перунич, і нічого не ворухнулось в його обличчі.
Воєвода зітхнув, тоді заговорив знову:
-  Я  знаю, що ти мене чуєш, Сяйвіре Боричу…Одного ми роду,  і  ти
вважаєш  мене  дядьком своїм. Вислухай мене…Страшне сотворив  я  з
тобою…Та  не  винен  я,  чуєш, у тому, що сталося!  Війна  війною…
Потрап  я  до рук киянам твоїм, вони б мене на шматки роздерли!  Я
нині ходжу з охоронцями, бо не знаю, в якому завулку мені ножаку в
спину  пхнуть!  І  раніше було не краще, а я ж лише  служив  князю
вірно, та лад у місті підтримував…
  Тиша була йому відповіддю. Косняч помовчав трохи, тоді заговорив
знову:
- Сяйвіре! Вислухай же мене! Чому, ну чому ти не сказав одразу, що
є  Боричем?  Не знаю, що оповідав тобі той старий відьмак,  котрий
тебе  виховував,  але він тебе обдурив! Вони всі тебе  обдурили  –
Калина, Межибор, дід Гатило! Який же ти син Межиборів? Коли я став
служити  Ізяславу, тобі вже два рочки було! Ходив уже!  Волоссячко
пахло зіллями! “Тато” вже вимовляти вмів! Ти – мій син! Мій, а  не
брата  мого!  Калина зреклася мене з помсти, за те, що  прийняв  я
віру  Христову!  А  як я міг не хреститись, коли  прагнув  служити
Русі!  Хіба моя провина, що нині для цього потрібно хреста на  шиї
мати,  а не обереги Перунові? Князі хрещені – отже добра віра  ця!
Та  хіба ж я один такий на землях наших? Яка ж це зрада, синку? Не
я  покинув рідних – вони вигнали мене, бо душі жорстокі мали! І  я
душею  очерствів, того і мучив тебе, бо нагадав ти мені людей  тих
незлагідних!
  Сповз на коліна Косняч і притулився чолом до руки синової.
-  Скажи,  -  почав благати знову, - що чуєш мене,  або  хоч  знак
подай! Адже я тебе все життя розшукував! А коли зустрів – не  зміг
пізнати!  Аби  ж  ти хоч Сяйвіром звався, а то  –  Вогнедар…  Я  й
подумати  не міг! А мав би здогадатись, бо схожий ти на  родовичів
наших,  і  на  мене, грішного… Вуста лише – від Калини,  а  так  –
викапаний Борич… Я спокутую вину свою, тільки озвися, синку!
-  Я  чую,  - раптом вимовив юнак, - я вам вірю… Я вже  давно  при
пам’яті  і  чув розмови ваші з моїм доглядальником. Не побивайтесь
так – цим все одно нічого не виправиш.
  Косняч перехрестився.
-  Диво!  –  заволав, - диво Бог сотворив! Сяйвику! Синку!  Пробач
мені!  Я ж бо один у світі! Маю жону вінчану, нині у Польщі  вона,
та  не  родить дітей моя бояриня, а другу взяти не можу, бо не  по
закону це! Багатий я…Те, що в будинку взято – крапля в морі! Є  ще
зарите…І золото, і срібло! І хутра приховані! Житимеш – ні про  що
не дбатимеш! Жону тобі знайду – в багацький дім піде усяка! Тобі ж
навіть   хреститись  не  потрібно!  Покаятись  тільки   за   гріхи
мимовільні, бо не твоя вина в них, а вихователя твого! Очі тільки,
eu…Винен  я,  винен…Але  ж і так звикають люди…Будь-яка  забаганка
твоя виконана буде! Ну, скажи що небудь!
   Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода,  наче  від
холодного вітру.
-  Чудна ви людина, - сказав, - чую по голосу страждання ваше,  та
не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати,
бо  нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому,  хто  рід
свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити
вину  свою,  та чи поверне мені золото ваше схід сонця над  водами
Дніпровими?  Або  вагу меча в руці? У вас, людей  хрещених,  дивне
розуміння милосердя – спершу прагнете ви зламати сильного, а  тоді
піклуватись  ним  в його слабкості. Та мене не зломлено!  Зі  мною
Боги  мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів,  чому
не  відчинилась переді мною небесна брама – доки жива пам’ять моя,
доти я потрібен тут.
-  Сину,  - мовив Косняч розгублено, - дивні речі ти говориш,  але
сподіваюсь  я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не  ненавидиш
мене…
-  Ненавидять  рівних собі, - холодно мовив  юнак,  -  ви  ж  мені
огидні…  Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж  жити  вашим
сином, та не можна вибирати батьків і рід.
  Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:
-  Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнем… І я…  І
ти…
   Вогнедар  дочекався, доки затихнуть у передсінку  важкі  кроки,
тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився
набік. Знову сів…
    Почулося  знайоме  вже  дріботіння  мніха-доглядача.   Ларіон,
побачивши таке, забідкався:
- Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!
   Вогнедар  мовчки  спустив ноги з ложа. Рука, що  шукала  опори,
намацала різьблену спинку стільця обабіч.
“Перун  не  любить слабких і слабодухих” – почув юнак наче  в  яві
голос учителя.
“Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і  тих,
що  ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли
вороги поруч…”
   Перунич  вчепився в стілець і над силу звівся на ноги.  Постояв
мить – і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.
-  Божевільний! – вигукнув, - ти ж себе уб’єш! Видужати  ж  треба!
Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.
-  Моє ім’я – Вогнедар, - сказав юнак рівно, - ні на яке інше ім’я
я не відповідатиму.
-  Господи,  -  розгубився Ларіон, - та чого тебе  так  вабить  це
поганське прізвисько?
- Це моє ім’я, - терпляче повторив Перунич, - я ж не говорю, що ви
зветесь  прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що  ви  для
мене зробили, але прошу звати мене як належить.
  З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись
ходити.  Косняч  приходив трохи не щодня,  юнак  розмовляв  з  ним
спокійно,  без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали  від  цього
холодного  голосу. Аби кляв його син, дорікав,  чи  побивався  над
каліцтвом  своїм – легше було б воєводі. А так – наче й за  людину
його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську,  бо
мовив до Косняча якось:
- Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його
душою…
   Коли  вперше  вийшов на ґанок юнак, то спитав у  мніха,  котрий
ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон,  що
руєнь,  і  зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний  оберт  зробило
Коло  Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором  до  Києва.
Наче  життя  прожив за цей рік молодий жрець, і  дивно  було  йому
згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік  тому.  З
цього  дня  сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять  свою,
onbrnp~~wh  від  слова  до  слова науку  Далеборову.  Це  помагало
Вогнедару  забути  про  тьму довкола і про дівчину  з  розпущеними
косами, котра обіцяла народити йому сина…
   Якось,  коли  сидів юнак на сходинках, насолоджуючись  останнім
теплом  осіннім,  щось волохате стрибнуло йому  просто  на  груди,
трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене
лице.
-  Полісуне!  – видихнув Вогнедар, - друже мій, я гадав,  що  тебе
вбито!
   Провів  рукою по волохатому боці і знайшов місце, куди  вразила
стріла  вовцюгу.  Гостряк вийшов із рани, зоставивши  рубець  Вовк
тихо гарчав, наче виправдовуючись в тому, що не прийшов раніше.
-  Ти можеш бачити, друже! – мовив Перунич ласкаво, - аби ти ще  й
міг говорити!
   Говорити,  ясна річ, не міг Полісун, але з того часу  частенько
пробирався до Коснячевої садиби. Його помітили, і гнали,  і  вбити
намагалися, та ніщо не могло злякати звіра. А якось, коли не  було
вдома Косняча, вовк з’явився не сам, а з дідом Сулицею.
  Старий чоботар, побачивши юнака, аж об поли вдарився:
- Та що ж вони з тобою зробили, катюги! Це Косняч усе?
-  Не  будемо  про це, - сказав юнак, - дідо, аби ви знали,  як  я
радий вас… бачити…
  Сухі старечі руки обняли його.
-  Дитинко,  - мовив Сулиця, - очі ж твої не бачать,  тільки  душа
видюща!  Щоб  йому,  паскуді, добра не було, нашому  воєводі…Мені,
старому, хоч одне око зоставили…
- Боги, - прошепотів Вогнедар, - та як же це?
-  Та  схопили  мене ото разом з усіма, - мовив старий,  -  і  під
ромейську  кару… А в їх же, у Царгороді, заведено було – осліплять
там  сотню  чоловік,  чи десяток, а десятому чи  сотому  одне  око
залишають, щоб калік тих за собою водив. Я якраз десятим і був…
  Взяв Вогнедар дідову руку і притулив до вуст. Той аж заплакав:
-  Ти ще й жалієш мене! Ото лихо! Не зважай, воїне, шевцювати і  з
одним оком можна!
- Як ви сюди потрапили? – затривожився Перунич, - схоплять ще…
-  Вовцюга твій провів, - хмикнув дід, - а схоплять так і схоплять
–  що з мене взяти? Друге око випечуть – піду старцювати, та й  по
всьому.
- Що коїться в місті? – спитав Вогнедар.
-  Ляхи Болеславові, - почав старий, - геть розперезалися. Дня  не
проходить,  аби когось не пограбували. Ізяслав з Болеславом-крулем
увійшли  до  Києва.  Князь, дізнавшись про те,  що  синочок  його,
Мстислав,  пів-Подолу  спалив, та про кари оці  ромейські,  шпетив
княжича  на  всю  губу. Дісталося і Коснячу.  Знову  виходить,  що
добрий  князь у нас, лише слуги його злі… А торговище від  Турової
Божниці звелів, однак, на Гору перенести. Це не інакше, як той  же
Косняч порадив, аби нашого брата-міщуха завжди на оці мати.
Дід замовк, тоді спитав нерішуче:
- Знаєш, Вогнедаре, що люди брешуть?
- А що?
- Ніби ти скаженого Косняча чи син, чи небіж?
-  Він  був  мені батьком, - сказав Перунич так, як про небіжчиків
говорять.
- Як же він тепер, - охнув дідо, - опісля всього…дивиться на тебе?
-  Життя стало мукою і мені, і йому, - вимовив Вогнедар, - але  що
тут можна зробити…
-  А  ще брешуть, - продовжив дід, зітхнувши, - наче хрестився ти,
мук не витримавши… Через це, мовляв, Косняч, пощадив тебе…
-  Охрещено мене малим, - спокійно пояснив юнак, - того дня,  коли
винищено  рід  мій…  Батько  ж  мій Косняч,  хрестившись  по  волі
власній, був серед тих, хто убивав родовичів моїх. Опісля  того  я
захворів  тяжко,  і врятував мене Далебор Віщий,  який  і  виховав
потім.
-  А він не знав про це, волхв твій? – запитав дідо розгублено,  -
j це він наважився вчити тебе?
-  Мабуть  сподівався  на  те, що дух мій  все  переборе,  -  ледь
усміхнувся  Перунич і розв’язав шнурівку на сорочці.  Сулиця  лише
головою покрутив – на обпалених грудях юнака не було живого місця.
-  Будь кому, - озвався знову Вогнедар, - хто скаже, що зневажив я
Богів  наших,  відповідайте, що це неправда. І нікому  з  киян  не
пошкодив я жодним словом – доказом тому рани оці, і моє обличчя.
   Сулиця  тоді  поклав  йому на коліна  торбину,  і  щось  довге,
загорнене у ганчір’я.
- Тоді, - сказав, - це твоє, Перунів воїне.
- Що це? – спитав юнак.
- Гусла твої. І меч…
- Меча ж де ви добули, діду? – аж скрикнув Вогнедар.
-  Добув,  -  знизив  дідо голос, - якось  сиджу  я  у  хатині,  і
привчаюсь чоботи шити, одним оком на них дивлячись. Коли  заходить
до  світлиці  лях,  і  одразу  – до  скрині.  У  мене  і  добра-то
особливого  нема,  але  й  те,  що  є  –  не  для  зайди   всякого
зберігається.  Я його давай соромити, а він мені:  “Мільч,  хаме!”
Мовчи,  мовляв, а другого слова не втямив, та певне ж  лихе  воно.
Ох,  розсердився я! Де й коли бачено було, аби киянина  у  власній
хаті  заволока  всяка словом гидким називала! Коли  дивлюсь,  а  у
нього  при боці наче меч знайомий! Вже що іншого, а Перунів клинок
я  і одним оком пізнав! Ех, ще більше зло мене розібрало! Чув бо я
і про те, як бився ти один проти сотні, і про те, що катували тебе
вогнем, зізнань якихось вимагаючи…Ось тільки, що осліпили  тебе  –
не  відав…  Та все одно, думаю тоді, юнак може зараз смертні  муки
приймає, а гидь ляська пишається його мечем. Словом, поліз той лях
до  скрині  моєї,  а  я його шевською колодкою по  голові...  наче
легенько. І насмерть...
-  Ох,  дідо! – тільки й вимовив Перунич, котрий слухав усе це  зі
щирим захопленням.
-  Еге ж, він теж так думав! – хихикнув Сулиця, - дід, мовляв,  та
ще  й  одноокий…І не стерігся. Поховав я його пристойно – в  садку
під вишенькою. Цілу ніч прововтузився. З ляхами у нас взагалі дива
кояться.  То  один  щезне, то другий… То зранку  знайдуть  десь  у
завулку – а воно, бідняточко, вже й захололо!
- Обережніш, дідо, - сказав Вогнедар, - ви бо мічений…
-  Втомився  я боятись, Перуничу! – озвався бадьоро Сулиця,  -  як
злякався ото тоді, коли найманці Володимирові приставили мені меча
до  грудей, так і протремтів усе життя. А тепер аж дихаю вільніше.
Так  же добре – не боятись! Требище твоє, до речі, розкидали,  але
дуб  стоїть,  і  криничка ціла…Ходжу туди  часом  про  життя  своє
думати…Ось зберігав я корогви оті усе життя, думав – знадобляться,
і  знадобились  ніби.  А потім все одно пропали…  Даремно,  думаю,
беріг,  але  ж  все-таки побили ми степовиків під цими  корогвами!
Отже,  не  даремно… Затужив тільки, як почув, що зламали  тебе…Ну,
який  з  тебе  християнин, будь ти хоч двічі  хрещеним…Не  буде  з
блискавки кресала, а з пожежі свічки…
   Вогнедар обережно вийняв меча з піхов і притулив лезо до  вуст.
Тоді заховав зброю і погладив гусла.
-  Можна  навчитись  грати всліпу, - сказав, -  і  битись  втемну…
Битись  я  умію… Мене навчав Далебор. Визволяти силу прани,  сиріч
духу…
- Тримайся, синку, - зітхнув дідо, - хай помагають тобі Боги твої…

                                ***
   Косняч,  хоча  і знав, що старий Сулиця навідує  Вогнедара,  не
заважав цьому, сподіваючись, що старий розвіє синову тугу. Та  все
важче  ставало  воєводі  опікуватись  сином  і  через  душу   його
незлагідну, і через те, що пережив Перунич одну смерть, а  ще  три
чигали над ним, наче вороння.
   Раз  прийшов  воєвода, стривожений до краю, і мовив  до  юнака,
котрий сидів на ґанку з гуслами на колінах:
- Поговорити треба, Сяйвіре…
-  Моє  ім’я  –  Вогнедар, - озвався Перунич, - я давно  не  дитя,
батьку…
-  Вогнедар…, - повторив Косняч болісно, - саме до Вогнедара  я  й
прийшов…Не  можу  я  більше таїти тебе.  Питав  за  тебе  і  круль
Болеслав,  і Тука з небожем скаргу князю подали на вбивцю  Чудина,
аби  видав  я  тебе їм головою…Ізяслав-князь теж невдоволений,  що
опікуюсь я поганином.
-  То  видайте  мене, - мовив юнак, - хоч кому – байдуже…Я  ж  уже
говорив вам, батьку, що померти лише раз можна.
-  Сину, але ж я тебе врятувати хочу! – вигукнув Косняч, -  я  вже
звертався   до  отця  Феодосія,  то  святий  чоловік,  він   ладен
заступитися  за  тебе! Ізяслав його слухає! Тільки визнай  Христа,
синку! Зроби це прилюдно, і ми зможемо тебе врятувати!
   Вогнедар провів пальцями по гуслам. Він не розлучався з ними  з
того дня, коли їх приніс дідо Сулиця.
-  Ви  не  мене  рятувати хочете батьку, - озвався, награючи  тиху
мелодію,  -  і не рід свій, що на мені урватися мусить…Вам  просто
страшно,  як  і  всім  відступникам,  лишатись  наодинці  з  Богом
своїм…Ось  і  тягнете  за  собою інших. Невже  ви  думаєте,  що  я
злякаюсь  чи  суздальців  ваших,  чи  княжого  суду,  а  чи  круля
Болеслава? Що вони ще можуть зробити зі мною? Ви праві були  тоді,
у в’язниці, – немає для сонцепоклонника страшнішої кари, аніж жити
у  тьмі…Лишилось світло тільки тут, - юнак поклав руку на  зранені
груди, - а ви і його забрати хочете?
- Не зі світла дух твій, а з каменю, як і в матері твоєї! – скипів
воєвода, - поклади ті гусла кляті, бо розіб’ю їх до решти!
   А що продовжував грати Вогнедар, то вирвав Косняч у нього гусла
і  хотів  торохнути  ними об ґанок, та метнувся тут  невідь-звідки
Полісун  і  стрибнув  на тисяцького, мірячись до  горла.  Випустив
воєвода  від  несподіванки гусла, але встиг підхопити їх  Перунич,
так, наче зрячим був, і гукнув на вовка, аби відступився.
-  Я не радив би вам робити цього, батьку! – мовив спокійно, -  бо
одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є,  а  не
людиною.
- Відьмацький онук! – пробурмотів Косняч, отямившись від переляку,
-  звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх
Ларіон – сатана сидить в тобі!
   Вирішив  тоді  воєвода  звернутися з горем  своїм  до  мніха  з
книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів,  що  знав  той
Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти – отець Антоній, до
якого  вдався  Косняч,  як  до святого чоловіка,  тільки  й  радив
молитись,  Феодосій  з  прямотою  вояцькою  вимагав,  аби   зрікся
Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи  вовка
вже  просто  боявся свого підопічного, і тільки всі кутки  у  хаті
хрестив.
  Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.
-  Син  ваш,  - говорив він лагідно, - знань шукав та відступився.
Може  злякався, що істина прожене з душі його мертвих божків, яких
визнає  він  досі.  Скам’янів же він душою через  загибель  родини
вашої.  Диявол найохочіше приступає до людини, коли та зневірилась
і до життя втратила волю…
-  Чого-чого,  а волі у нього задосить, - буркнув  воєвода,  -  та
тільки  дійсно,  що  від лукавого вона. Той старий  дідько,  волхв
Перунів,  натовк  хлопчині голову байками та казками,  і  син  мій
тільки  й живе ними, і поводиться наче воїн з пісні, а не поможете
ви,  велебний, помре усміхаючись, бо так, бачте, належить! А я  не
хочу,  щоб він помирав, хочу рід мати й онуків бавити… Аби  зрікся
поганства   свого  хлопчик  мій,  то  він  пробачив  би  мені…,або
принаймні прийняв мої виправдання й спокуту.
   Дорогою  до  Коснячевого дому, Алемпій згадував  зимовий  ясний
день,  і  трьох  юнаків,  що перекидалися  сніжками…“Перед  смертю
видимою  не схиляй голови, та схились перед яблунею, аби не  збити
цвіту…”  Дійсно,  жаль  буде,  якщо молодик  загине  в  поганстві,
приречений  на  вічні муки…Тим більше, стільки переживши.  Книжник
bfe  підбирав  слова  для розмови і так захопився  цим,  що  й  не
помітив, як увійшли вони у Коснячів двір.
   У прихатні Вогнедара не було. Ларіон-мніх збирав свої торсики з
ліками, щось бурмочучи.
-  Іду  до  монастиря! – почав він одразу, загледівши  Косняча,  -
проситиму  ігумена  слізно,  аби  звільнив  він  мене  від   цього
послушання!
- Та що трапилось? – спитав Косняч заскочено.
-  Не  можу я біля цього відьмака більше бути! – вимовив  мніх,  -
вовк оцей його…Та й сам він…Вчора ви були у князя, а я збирався  у
місто.  Коли цей…син ваш говорить:”Не ходіть нікуди, бо  вимокнете
до  нитки.” Виглянув я на вулицю – сонячно. “Ні хмаринки на небі”,
-  говорю,  а  він усміхнувся і каже:”Перун летить…  До  весни  не
почуєм  більше грому…” Пішов я таки, тільки дібрався  до  брами  –
набігли  хмари…Поки повернувся –  гроза вдарила, і  таки  змок  до
рубця. Кинувся громницю запалювати та вікна затуляти, глип, а він,
Вогнедар-то ваш, стоїть на подвір’ї, руки до блискавок  підняв,  і
чи-то  ворожить,  чи-то молиться дідькові своєму. Пробігла  злива,
зайшов  він  до  хатини, я давай його шпетити, а  він  усміхається
знову.  Оцього  усміху  його  я більше всього  боюся…І  каже:”Чого
ховатись від краси такої… Я ще можу жити, бо зміг її побачити…”  В
мене аж ноги підігнулись опісля слів таких…
- А зараз він де? – нетерпляче урвав воєвода.
- У дворику, де був раніше садок, а нині порожньо…
   Косняч з Алемпієм пішли у вказанім керунку. Ларіон дріботів  за
ними, бурмочучи:
- Да воскресне Бог, і расточаться вразі його…
   У  маленькому  дворику, де раніше був садочок Коснячевої  жони-
боярині,  Вогнедар  вправлявся з мечем.  Поруч  крутився  Полісун.
Блискуча  смуга  клинка  не  лякала  звіра,  навпаки,  вовк  тихим
гарчанням наче виправляв помилки друга.
-  Бачите?  –  прошепотів  Ларіон, -  ота  тварюка  тільки  що  не
розмовляє! Богом присягну, що це вовкулака! І ви лише гляньте,  як
рухається  Вогнедар-то  ваш…І  сюди  він  сам  дійшов   з   вовком
отим…Сліпий! Краще вже за прокаженими доглядати!
- Батьку? – раптом спитав юнак, - вам щось потрібно?
-  Що оце ти виробляєш, сину? – не втримався воєвода, - де взяв ти
цього меча, і для чого тобі це?
-  Я ж Перунів воїн, - озвався Вогнедар, - тому і не хочу забувати
науки  ратної. Аби змусити мене покласти меч – треба відтяти  мені
правицю. Нема такої кари у Царгороді?
  Старшого Борича аж пересмикнуло.
-  Ось  бачите?  – мовив він безпорадно до Алемпія,  -  як  з  ним
говорити?
-  Вогнедаре,  -  озвався  мніх, -  я  –  Алемпій  з  книгозбірні.
Пам’ятаєш мене?
-  Пам’ятаю, - сказав юнак, і мимовільна шаноба забриніла  в  його
голосі, - і вас, і книги… І сніг, що пахнув спілими яблуками…
-  І  як  той хлопчина, Рогволод, трохи не прибив мене сніжкою,  -
підхопив  Алемпій,  - я ось прийшов навідати  тебе…  Тоді  ти  так
раптово перестав читати…
- А нині читати не в змозі, - мовив спокійно Перунич, - вас батько
попрохав прийти?
- Батько твій піде зараз, - сказав книжник, роблячи знак Коснячу з
Ларіоном, аби йшли геть, - а я хотів би з тобою поговорити.
-  Якщо про книги, то я згоден, - лагідно сказав юнак, - тільки не
треба  мене  умовляти…  гаразд? Ви ж розумний  чоловік,  для  чого
даремно марнувати час. Самі ж говорили, що об такого як я  –  лише
осквернитися можна.
-  Поспішив я у висновках і зогрішив в поспіху, - мовив Алемпій, -
нікого  не  можна  осуджувати до кінця життя його.  Умовляти  тебе
дійсно  даремно, тобі, аби ти чомусь повірив, лише доводити треба.
Хоробрим ти є і твердої вдачі – розказували бо мені, як приймав ти
муки за друзів своїх…
-  Так  належить за законом Прави, - озвався Перунич, - і я  мусив
робити, що належить.
-  Я  довго  думав  про  тебе тоді, - мовив  м’яко  книжник,  -  і
зрозумів, у чому ти претикаєшся. Може присядем? Тут ось  лавка  є…
Тебе провести?
-  Я  сам,  -  мовив Вогнедар і вклав меча до піхов.  Він  не  мав
великої охоти до розмови, а згадка про ті дні коли він міг  бачити
засніжений  Київ,  і сонце-Поревит у зимньому  небі,  пекла  груди
страшніше, ніж розпечене залізо. Чому його не зоставлять у спокої,
наодинці з тьмою і Вишніми? Вчора, під час грози, йому здалося  на
хвилю,  що  він бачить блискавку, й цілу ніч юнак лежав  без  сну,
стримуючи стогін, аби не почув того доглядач. Перунич досить добре
відчував  довкілля  завдяки Далеборовій науці, а  Полісун  помагав
йому завзято, але темрява все одно давила на душу мов камінь.
  -  Ти  певен чомусь, - продовжив тимчасом книжник, -  що  вірять
Христу  самі  лише  боягузи,  і  що  чоловік  відважний  не   може
християнином бути. Та безліч людей, мучеників за віру Христову,  з
молитвою йшли на смерть найстрашнішу, аби не вклонитись ідолам. Чи
скажеш ти, що не були вони відважними?
-  А  чи  йшли  б вони з такою ж відвагою землі своєї боронити?  –
спитав  Вогнедар, подумавши. Він не міг опертися спокусі дізнатися
про щось нове, чого не знав раніше.
- Царство їхнє, воїне, було не від світу цього…
   Вогнедар  підійшов  до  лави і сів.  Полісун  вмостився  поруч.
“Царство…  Не від світу… Приснися мені світ, зелений і прекрасний…
А  зараз, певне, жовкне листя, і дерева плачуть за Ярилом… Як було
мені добре тут, у світі, поки міг я бачити його…”
-  А  в світі цьому було щось добре для них? – спитав юнак, думкам
своїм відповідаючи.
-  Світ  –  це зло, так бо мовили апостоли, - зітхнув  книжник,  -
диявол  ходить по ньому аки рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти.
Ті ж люди позбулися спокус діавольських і мають нині небесні вінці
у  отця  свого. Аби ти вистраждав стільки в обороні віри істинної,
то  і  незрячими очима побачив би світло небесне. І меч оцей  тобі
уже  не  потрібен  був  би,  бо  дух чоловіка,  відданого  істині,
міцніший від заліза.
   Перунич думає, що мученики, про яких оповідає книжник, схожі на
найманців,  котрі  б’ються за винагороду. На найманців  жорстокого
володаря, котрий вимагає покори беззастережної. Або вирай і вінець
небесний,  або  вічні  муки. Дійсно, не можна  назвати  людей  цих
слабкими,  чи боягузливими, але ж і вікінг-найманець на  службі  в
жорстокого  ярла не є слабким… І не є боягузом, але окрім  здобичі
нічого не цікавить такого чоловіка… І ярла свого він любить  щиро,
і  боїться  свого  пана теж щиро, і вмирає  за  нього  з  радістю,
забувши,  що  десь далеко, за холодним морем, може сходить  кров’ю
під мечами ворожими рідна земля його…
-  Істина, - зривається з вуст юнака відгомін його думок, -  а  що
воно таке – ота істина?
-  Отак  говорив поганин ромейський, - підхоплює Алемпій, - котрий
віддав Ісуса на смерть за намовлянням народу гебрайського. Він бо,
ромей отой, хоч і зрячим був, а світла істини не роздивився.
-  Пам’ятаю історію цю, - мовив Вогнедар, - той народ, під  владою
ромейською бувши, визволитися хотів, і втілення Бога свого княжити
над  собою звав. Тоді і сказані були слова оті про царство,  котре
не  від  цього  світу… А у світі цьому треба,  мовляв,  будь-якому
завойовнику данину давати, аби дозволяв животіти потиху. І  видали
аватара цього рахмани тамтешні на погибель, тим же ворогам видали,
яких він любити навчав. І люд підтримав жерців і підтвердив вирок…
Я все вірно запам’ятав?
- Пам’ять у тебе добра, - сказав мніх, зітхнувши, - але все оте не
так треба розуміти… Не тілесне розуміння має бути, а духовне.
-  Боги наші, - сказав юнак стиха, - у скрутну хвилину  ставали на
чолі війська. І сотнями гинули воїни, б’ючись під проводом Вишніх,
та  Рід наш зоставався на землі цій… Нині ж кожен себе цінує, себе
prs:  і про себе дбає. Немає Роду – люди розкотились як намистини,
і кожна намистина – то вмістилище духу, а намиста нема уже. Отак я
розумію духовно те, що коїться нині у світі… Що, Полісуне?
  Вовк тривожно загарчав. З-за рогу будинку вибігло двоє озброєних
людей  і кинулися до лави, де сиділи обидва співбесідники. Полісун
метнувся  блискавицею, намагаючись дістатись передньому до  горла.
Вогнедар схопився, й в його руці блиснув Перунів клинок.
   Тупіт  важких чобіт наблизився, і юнак вдарив на звук,  роблячи
випад.  Меч наштовхнувся на меч. Нападник відскочив. Він  явно  не
чекав відсічі.
-  Ти  йшов  убивати  безборонного? – озвався юнак,  -  ти  помреш
сьогодні, чоловіче, бо Перун охороняє воїнів своїх…
   Найманець  судомно ковтнув повітря. За його  спиною  величезний
вовцюга вчепився в горлянку його напарникові, а проти нього  стояв
сліпець,  котрий  рухався упевнено, наче зрячий…Чолов’яга  кинувся
вперед,  розсудивши,  що напасти зненацька  усе-таки  краще,  аніж
стояти, зціпенівши від страху, і потрапив просто під удар меча.
    Перунич  відчув  ворога,  як  тоді,  на  Хорсиці,  відчував  з
зав’язаними очима свого навчителя. Його клинок опустився  з  такою
силою, що зніс супротивнику голову напріч. Юнак кинувся вперед  на
вовче  гарчання, але Полісун вже справився сам. Вогнедар опустився
на коліно, і вовк поклав йому на груди скривавлену морду.
- Добре, друже, - мовив ніжно воїн, - заспокойся, друже…
    Косняч  з  охоронцями  прибігли  за  кілька  хвилин  по  тому.
Півпритомний  Алемпій  очманіло  дивився  на  мертві  тіла  і   на
переможців  –  чоловіка  і  звіра.  Воєвода  роздивився  убитих  і
буркнув:
-  Суздальські  пси… Землячки мого Туки… Це ж він їх  і  підіслав,
собачий син!
  Тоді мовив з мимовільним захопленням:
-  Це ж треба! Такий удар! Голову з плечей зняв! Всліпу! Ох, сину!
Що  ж  мені  робити? Тука ж не зупиниться! Цей дикун  з  північних
лісів мстивий, наче поранений ведмідь!
-  Єдине, що сказати можу, воєводо, - озвався блідий, наче смерть,
книжник, - ваш син помре поганином. Зодівся він в єресь свою, як в
броню,  і  нічим  тієї броні не пробити. Нічого  довести  йому  не
можна, бо неправедні висновки робить він з усіх слів моїх.
-  Оце він тут увесь, - з болем мовив воєвода, - як дуби оті їхні,
що  стоять, навіть коли блискавка проходить їх наскрізь…Та хіба  ж
можна  так жити, синку? Ось двоє вбивць, а прийде четверо –  і  не
здолати  їх  тобі…Або  накаже таки Ізяслав притягти  тебе  на  суд
княжий, аби видати союзникам своїм…Ти твердо вирішив померти?
-  Аби  я  хотів  померти, то впав би на меч,  -  сказав  спокійно
Вогнедар, - ні, вмирати я не хочу. Але піду я від вас, батьку,  бо
і  я  є  вам  тягарем, і ви мені болем пекучим. Ми наче  з  ріжних
світів, й не буде нам порозуміння…
-  Ти  такий  же  жорстокий, як і твій Перун, - вимовив  тисяцький
стиха, -  нема в тобі милосердя…
- Ви говорите про милосердя? – спитав юнак, і аж затремтів Косняч,
почувши в голосі сина відгомін материного голосу, - Ви?!
   Витер  меча юнак об жухлу траву занедбаного садочка і пішов  до
прихатня  свого  разом із Полісуном. А Косняч дивився  йому  вслід
безтямними очима, поки не озвався з жалістю Алемпій:
-  Є  милосердя небесне, і воно безмежне! Моліться, воєводо, і Бог
не покине вас!
-  Давно  вже покинули мене і Бог, і Боги, - сказав старший  Борич
змучено,  - думаю  нині, аби загинув я у юності у лапах  ведмежих,
то  був  би щасливішим, аніж отаке животіння маючи. І син  мій  не
пройшов  би через страждання такі, і Калина зосталася  б  жити,  і
браття…
- Але ж душа ваша пішла б на вічні муки, - зітхнув книжник.
-  Невже у пеклі буде гірше, ніж мені зараз? – буркнув воєвода,  -
давно  повісився  би, й на гріх не зваживши, але тоді  сина  точно
вб’ють, і ще й це впаде на мене
                                ***
   Дідо  Сулиця  готувався до Різдва… Ще з  літа  він  назбирав  у
родичів  на  весі пшеничних стебел і нині виробляв Дідуха.  Снопик
виходив пишний і гарний. Сулиця задоволено посміхнувся.
   Дідо радів і ще з одного приводу. Князь Ізяслав розсварився  зі
своїм тестем, і круль Болеслав подався в свої землі разом зі своїм
поріділим  воїнством. Оскільки дідо був якоюсь мірою причетним  до
вигублення ненависних зайд, то щиро зловтішався з крулевої злості:
-  А  тримай  своїх  розбишак у шорах, аби вони  не  нишпорили  по
людських хатах.
   Рідних  у  Києві в діда не зосталося, але добрих знайомих  було
трохи  не  півміста.  Тому, почувши стук у сінешні  двері,  старий
мовив радісно:
- Заходь, чоловіче добрий!
   Та й обімлів. Надворі третій день крутила зимова завірюха, а на
порозі стояв чоловік в самій лише полотняній льолі та гачах.  Біля
його босих ніг притулився величезний вовцюга.
   Навіть,  якби  у прибулого не було гусел і меча, Сулиця  одразу
пізнав  би  і це обпалене горде лице, і Полісуна. Дід  схопився  з
лави:
- Ой, лихо мені! Таж ти весь закоцюб, хлопче! Та як же ти дійшов?
- Полісун довів, - ледве вимовив юнак.
-  Босий, по снігу… Лягай ось… Лізь на піч… Я тебе вкрию і  узвару
гаряченького…
   Сулиця напоїв несподіваного гостя і узваром, і медовухою, й той
проспав цілий день і прокинувся аж увечері. Мовив тихо:
- Добре тут, у вас.
-  Невже  краще,  ніж  у воєводському домі?  –  розчулено  озвався
старий.
-  Не  міг  я  там більше… Осінь пробув якось, а нині –  все…Ми  з
батьком – як двоє поранених на одному ложі…Як не ворухнешся – обом
боляче. Та й тиснуть на нього, аби вів мене на суд княжий. Пішов я
геть,  щоб  не  довелося родичу останню підлість  скоїти  в  житті
своєму.
- Таки вирішив тебе видати? – спитав дід.
-  Ще  ні,  але  ось-ось  зломиться. Аби я міг  його…не  полюбити,
ні…,але  хоч  би пробачити…Та не можу я цього, діду, бо  є  жерцем
грізного Бога, який не вибачає зрадників!
-  Але  ж,  синку, - занепокоївся Сулиця, - почнуть тебе шукати  –
одразу  ж сюди прийдуть. Я-то вже нічого не боюсь, але й оборонити
тебе не зможу…
-  Я  піду,  - вимовив Вогнедар, - зараз…Аби тільки ви  дали  мені
якісь постоли…
- Дам я тобі і чоботи, і кожушину, - заспішив дід, - але сам ти не
підеш  з Києва. Замерзнути хочеш у полі? Стривай-но, збігаю  я  на
Ковальський Кут до надійної людини.
   Надійна людина дідова виявилася тим самим ковальчуком Чорнотою,
підмайстром Білозіра-коваля, що очікував відступаючих  з  останнім
човном.  Як  затихли суди та розшуки, Чорнота крадькома повернувся
додому.
-  Я вас, Віщий, - шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем  на
спотворені вогнем знайомі риси, - зараз відведу до своїх… Поживете
трохи у нас, а далі – побачимо.
-  Не  є  я  волхвом ще, - озвався Вогнедар, простягнувши  Чорноті
руку.
- Але є чародієм, - сказав ковальчук упевнено, - ми вже скучили за
піснями вашими…
- Чи не знаєш ти, - спитав Перунич дорогою, - що сталося з іншими?
-  Ховаються  по весях та градцях, - мовив хлопець, - князів  син,
побратим  ваш,  видужав.  Довго за вами  побивався,  бо  хтось  із
втікачів  чутку неправдиву приніс, що вбито вас. З тим  і  подався
додому  Всеславич. Говорив, що не зостанеться у Полоцьку,  а  буде
мандрувати світом, або подасться на Руян, до язичників.
- Хвала Богам, - щиро вимовив Вогнедар, - що вижив Рогволод. А про
A`rsps з сім’єю не чув нічого?
- Пішли вони у бік Вишгороду, а що з ними нині – не відаю. Білозір
же  подався  за пороги, до бродників. І багацько наших  рушило  за
ним.
- Вишгород…, - прошепотів Вогнедар, - Вишгород…
  І дівчина з розпущеними косами виникла з темряви наче в яві…
“Народи мені сина, кохана! Зостав тут навіки!”
   Ранком  же  до  діда  Сулиці дійсно заявився  сам  тисяцький  у
супроводі охоронців.
- Був син мій у тебе? – спитав Косняч.
-  Був, - не став таїтись дід, - дав я йому взуття, кожушок  та  й
пішов він собі.
- Куди пішов?
- Того не відаю, - злукавив дід, - сказав, що світ великий…
-  Як  міг ти, старий ворохобнику, - гаркнув воєвода, - відпустити
сліпця у зиму світ за очі?
- Не горлай на мене, чоловіче, - цілком спокійно вимовив Сулиця, -
я  бо  багатьох воєвод на віку своїм бачив і князів  пам’ятаю  від
Святослава  Хороброго. Боятися я теж розучився, так  що  не  лякай
мене,  а  послухай старого: дай синові спокій. Хай живе  як  хоче!
Ніколи він не примириться з тобою, бо зрадників не пробачають Боги
його. Мені вони теж не пробачать, а шкода, хотілося б там, у світі
їхньому землю орати, як пращури. Та не повернеш минулого,  і  тобі
не  повернути,  чоловіче, хлоп’я, яке ти любив колись.  Нічого  не
можна виправити, тямиш?
- Це він звелів мовити отак? – спитав Косняч похмуро.
-  Це  я  сам  так думаю, - зітхнув дід, - отож, послухайся  і  не
розшукуй його. Між людьми він у більшій безпеці буде, аніж у  хаті
твоїй. І оце візьми, сказав бо він тобі віддати.
   Затремтіли руки у грізного тисяцького, коли взяв він з  дідових
рук  білого  вузлика  з двома простенькими іграшками,  які  зробив
колись для Сяйвика свого.
- Дякую, - озвався над силу, - отже все-таки трохи пом’якшав душою
син…
  З тим і пішов воєвода, а дід зітхнув:
-  Довго б ти чекав на це… Сподіваюсь, пробачить мені Перунич…  Не
видів він, бідолаха, на що перетворився батько його… Наче з хреста
зняли  чоловіка. Хоч і паскуда Косняч-тисяцький, але  дечому  його
життя навчило… Тільки ціну страшну за це сплатив його син…
   Всю  зиму  перебув Вогнедар у добрих людей на Подолі, мандруючи
від  одної хати до другої, за харч розплачуючись піснями. Наче  ще
виразнішим став голос його, а пам’ять видобувала з глибин все нові
й  нові  оповідки.  І  плакали люди при  вигляді  цієї  знівеченої
юності,  і не найшлося серед них жодного, хто спокусився б донести
тисяцькому, де блукає його син. Косняч же не розшукував  Перунича,
бо  князь,  за  намовою  Туки, усе ще бажав  суду  над  язичником.
Знаючи,  що  не  вийде  син  живим з  того  суду,  воєвода  зібрав
вивідачів своїх, роздав їм золото з заритого скарбу і сказав:
- Щоб сліпими були і глухими! А хто насмілиться видати сина мого –
дійсно й осліпне й оглухне.
   Так боялися Коснячеві підлеглі грізного воєводи, що й думати не
насмілювались, аби наказа того порушити. А з весною – пішов таки з
Києва  Перунич.  Ходив  він  по  весям  і  градцям  довколишнім  у
супроводі  вірного вовка й продовжував оповідати усім,  хто  хотів
його слухати, про часи прадавні. Лише Вишгород обходив, бо боявся,
що  стежать таки за ним, і стерігся навести княжих людей на Батуру
з родиною.
“Дитя мусило народитись у зиму, - думав юнак, вслухаючись у шерехи
довкілля,  -  мій  син на цій землі…Хоч би торкнутись  до  рученят
малесеньких,  а тоді можна і вмерти…І донечку я теж  кохав  би,  а
назвав  би  Калиною…Та краще б усе-таки син, аби не зник  з  цього
світу рід мій…”
   Хотів  проститися  Перунич з сином  і  коханою,  бо  передчував
загибель свою. Дивні ввижалися йому сни, сни у Наві, і в снах  тих
b3ysmq|jhu  лихо  нависло над Руссю. То  снилося  йому,  що  проти
Хорсиці   розлігся   змій  на  березі  Дніпровім,   ріку   хвостом
перегородивши, а диханням отруйним своїм занечистивши  повітря.  І
багряними  стали  води  древньої річки, бо отрута  змієва  стікала
Дніпром до моря. То ввижався йому мертвий ліс з почорнілим листям,
і  яблуні з отруйними плодами, а довкола цього – срібний  полин  у
людський  зріст…То бачив він дивні битви, в яких наче й перемагали
русичі,  зодіті  у  незвичні строї, але з чубами,  наче  всі  були
воїнами  Перуновими, та опісля перемоги звитяжної опинялись  ще  у
гіршій неволі, ніж до того були. А Далебор Віщий стояв ніби  поруч
з  ним  і  говорив сумно:”Навіть ім’я наше дісталося  чужинцям  як
здобич…”А то споглядав юнак, жахаючись душею, як князі, що  носили
дзвінкі імена воїнів, приводили степових вовків-кочівників собі  у
поміч,  аби  при  владі утриматись, а розплачувались  за  це  люди
руські,  котрі  ставали бранцями половецькими,  князі  ж  говорили
зневажливо:”Це  лише  смерди…”  І  знову  страшного  зимового  дня
захлинався  кров’ю Київ під ударом люду невідомого,  і  бились  на
смерть  городяни й невеличка залога, аж поки Десятинна  церква  не
поховала під собою останніх….
“Треба  говорити про це вголос, - міркував Вогнедар, сидячи  вночі
біля  вогнища, і насолоджуючись теплом вогню, - а як треба – то  й
кричати на площах! Не має значення, коли прийде така страшна Ява –
нині,  чи  через  тисячоліття! Ми в змозі  зупинити  це  нині,  бо
зв’язане минуле, теперішнє й майбутнє! Прийде така Ява, якою ми її
зараз  робимо! Я повернуся до граду, і говоритиму про це, аж  доки
смерть не стулить вуста мої…”
   І  одного  дня  почав таки юнак, не в силах змагатися  з  духом
своїм,  зраненим видіннями, питати у весях шляху на Вишгород,  аби
проститись з найдорожчим, що мав він у цьому світі.

                                ***
   Батура-дереводіл тим часом жив у передмісті Вишгороду.  Втратив
чоловік усе добро своє, але духом не впав і вже зліпив собі  сяку-
таку  хатину. Назвався він перед сусідами просто Туром,  і  роботу
поденну  собі  знайшов. Про доньку ж, що таки  завагітніла  опісля
тої,  єдиної ночі з коханим, оповідав з належним сумом, що чоловік
її,  дружинник, подався за Всеславом у Кривичі, покинувши жону  на
безталання.  Люди  вірили,  співчували,  і  більш  ні  про  що  не
розпитували.
   Узимку  народився онучок Батурин. Дереводіл і раніше  бачив  як
змінилася  його  ніжна донька, наче і дух свій незламний  разом  з
дитям  передав їй Перунич. Ніщо не могло скаламутити спокою її  до
пологів,  а  біль  терпіла Поляна мовчки, як  поранений  воїн,  на
великий  подив запрошеної до породіллі сповитухи. Коли ж з’явилося
хлоп’я на світ, то стала йому найніжнішою матір’ю, але не називала
інакше як дитятком і заборонила Світані нести онука до церкви.
-  Батько, - сказала при тому, - сам дасть ім’я сину. І ще  сказав
Вогнедар,  що  має  дитя його вибирати, яким  Богам  служити,  уже
дорослим ставши.
  Світана жалілася Батурі, але той сказав становчо:
- Це син жерця, тож не будемо сердити Богів Древніх. А то ще вроки
якісь наведем на дитину.
-  Та  як  же,  -  плакала  Світана, -  назве  дитину  чоловік  її
невінчаний, коли його і в живих-то нема?
   Звістку  про  те,  що  загинув Перунич, приніс  Батурі  один  з
втікачів,  котрий  пізніше за інших вибрався з Києва  і  бачив  на
власні очі ромейські кари на площі.
-  Це  був  чистий жах, - оповідав киянин, - Косняч з  Мстиславом-
княжичем  лютували, наче скажені пси! Тебе, дереводіле, шукають  і
досі.  Отой  волхв молодий, що так добре пісень співав,  бився  ще
ліпше,  ляського трупу, кажуть, цілі гори наклав,  але  й  сам  до
полону  потрапив. І казали люди, що катував його Косняч  вогнем  і
залізом, аби розповів він, куди ти подався. Дуже бо лютий на  тебе
тисяцький, за те, що ти на його місце став.
- Не чув, чи живий ще Перунич? – спитав поблідлий Батура.
-  Не  знаю, - мовив ремісник, - та смерть була б йому порятунком.
Бережися, дереводіле, може краще тобі піти з Вишгороду. Яким не  є
той чоловік, але не твердіший за розпечене залізо.
   Подався  той киянин своїм шляхом, а Батура, подумавши, зостався
на  місці. Поляні ж сказав обережно, аби не чекала на лада  свого,
не  мучила  себе даремно марними надіями, та донька  все  одно  не
вірила в загибель Вогнедарову.
   Якось  влітку  йшов собі Батура з поденної  роботи,  і  побачив
якогось чоловіка, котрий дибав потиху, спираючись на палицю. Поруч
з  подорожнім  біг  великий  пес вовчої  масті,  наче  кроки  його
направляючи. Волосся довге мав перехожий, все перевите сивиною,  і
сиву  ж  бороду, але тримався прямо, наче й не старий ще.  Замість
очей  же,  як підійшов ближче подорожній, побачив Батура  загоєний
опік і здригнувся, згадавши оповіді втікача-киянина.
“Мабуть  це  один  з тих бідолах, - подумав, - що  осліпили  їх  з
наказу Мстислава-княжича…”
   Мав  з  собою  Батура окраєць хліба, тож і хотів  віддати  його
сліпцеві,  а  потім й запросити повечеряти, та  раптом  застиг  на
місці.
   Не  чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка  пригадав
собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.
- Вогнедаре! – покликав Батура тремтячим голосом, - Перуничу!
  Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:
- Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.
  Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:
-  Чув  я  од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем,
аби видав ти схованку мою…
-  Вірно говорили люди, - озвався Вогнедар, - та все це проминуло,
батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.
  Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.
- Ходімо! – мовив врешті, - житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш
–  Поляна  дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов  жодудь…Очі
твої,  сині…Русявеньке…Хрестити не  дає,  та  я  й  не  наполягаю.
Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!
  Похитав головою Перунич:
- Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.
-  Дурний єси! – мовив дереводіл з серцем, - а ще у волхва учився!
Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?
-  Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, - сказав юнак, - тож хай
і згадує воїна. Я одного лише хочу – подивитися на сина.
   Батура  добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти  його.
Зітхнув лише:
- Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?
-  Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я  і
так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.
   Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив
нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:
-  В  саду  у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали  у  Києві.
Винеси  йому  поїсти.  Тільки донька  хай  не  виходить,  бо  лице
спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.
   Та  цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись
на захожу людину.
   Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла  ж  і  меч
прикрив  свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми.  І
сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.
   Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду  у  мисці,
який  берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись  змінити
голос.  Коли  мовила  в  нього  за спиною  Поляна,  і  наче  знову
торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу  обвуглило
душу.
- Звідки ви йдете, дідусю? – спитала молодиця лагідно.
  Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.
- З Києва, жоно, - мовив врешті.
-  Чи  не  чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава
його  весь  Київ  знав…  Був  то юнак краси  невимовної,  вірою  ж
язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.
-  Чув  я за Вогнедара, Перунича, - хрипко озвався сліпець,  -  що
помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…
- І батько десь таке чув, - озвалася Поляна, - та не вірю я цьому.
Може  зустрінете десь воїна того, то скажіть, що  чекає  на  нього
жона, і що сина він має.
   Легше  було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж  чути  голос
цей,  і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки,
застогнав,  наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко,  як
учив його Далебор, і трошки заспокоївся.
- Милосердя…, - пробурмотів, - ох, батьку Боричу! Милосердний той,
хто  вбиває  одразу…  Нема вам мого пробачення,  бо  хвилини  цієї
спопеліла душа моя…
   Вночі  ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки,
де  той  ночував,  до хатини, і підвів до синової  колиски.  Міцно
спало  немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг  з  вовчою
головою.
- Ось син твій, - вимовив тесля, - зостанься, Вогнедаре!
   Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг  надовго.
Тоді похитав головою:
- Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!
- Пам’ятай лишень, - сказав Батура прохально, - що тут і дім твій,
і  рід  твій!  Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися  до
мене… До нас!
   Схилився  Перунич в прощальнім уклоні перед тим,  кого  батьком
звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.
-  Куди ж підеш ти поночі, - запитав Батура, затримавши його  біля
хвіртки.
-  Мені однаково нині, - мовив юнак, - а Полісуну краще вести мене
крізь  ніч.  А йду я до Києва, батьку. Якщо зостанусь живим  –  то
може ще навідаюсь.
-  Іди,  -  мовив  сумно дереводіл, - незламна душе…Страшні  треби
вимагає  з  людини Бог пращурів наших…Ти все поклав на  жертовник,
лишилося  тільки  життя  покласти. Великим чародієм  був  Далебор-
волхв,  бо  викликав тебе з минулого, аби знали люди,  якими  були
предки їхні…
- Нехай не каже ворог, що нема у нас доблесті, - відмовив Вогнедар
словами  пісні, - ви ж теж такий, батьку, і Білозір, і  Сулиця,  і
навіть  Рогволод…І  завжди житиме в душах людських  прадавня  сила
Перунова, навіть в часи найстрашніші.
А вже на вулиці мовив:
- Скажіть, батьку, якось Поляні, що хотів би я, аби Сяйвіром звали
сина нашого…
- Добре, - сказав Батура над силу, - будь спокійним…
  А зранку Поляна почала питати за гостем.
-  Снився мені Вогнедар цієї ночі, - сказала, - і зрозуміла я, хто
сліпець  отой…Лихо  мені, бо не пізнала я  лада  одразу!  Де  він,
батьку? Куди пішов?
-  Пішов муж твій своїм шляхом, доню, - мовив сумно дереводіл, - а
дитя своє велів назвати Сяйвіром, бо чимось дороге йому ім’я таке.
- Він не повернеться, - сказала Поляна впевнено, - краще б осліпли
очі мої, бо не пізнала я в зраненім тілі душу коханого…
-  У  тебе  є  син, - нагадав Батура, боячись, аби не захворіла  з
розпуки молодиця, - у сина – його обличчя…
-  Сяйвір,  - повторила Поляна, - син Вогнедарів, онук  Межиборів,
правнук  Гатилів, Борич же з роду… І ми з ним чекатимем на  батька
поки й життя мого.

                                ***
   Вогнедар же повернувся до Києва, як і хотів. Вже не співав  він
пісень,  а  оповідав  людям  про  видіння  свої,  і  закликав   до
відновлення віри прадавньої, як до останнього порятунку. А час був
qjpsrmhi, знову бо пішли у набіг кипчаки, і бачили їх недалеко від
Києва,  під  Нятином. Ізяслав же князь як завжди вагався,  чи  йти
воювати,  чи ні, про те ж, аби рать збирати для відсічі, і  думати
не  хотів. Тож і ходили люди юрбами за сліпцем з гуслами,  а  він,
зібравши людей багацько, оповідав піднесено:
-  Се  я видів сон у Наві! Страшно зміниться світ! Змішаються  усі
народи,  і  не  знатимуть ні батьків, ні дідів…Дніпро  не  тектиме
вільно,  і отруйними стануть води його! Не буде вже землі Руської,
а стане замість неї наче теперішня Грецька земля, де потолоч усяка
паплюжить  ім’я давніх еланів! Раби тут житимуть, не  родовичі,  і
всякого чужоземця паном звати стануть! А ті, хто люд захищати має,
зніматимуть  з  нащадків  ваших  останню  сорочку!  Не   встигнете
звикнути  до  святощів грецьких, як князі ваші  переймуть  святощі
люду  латинського, а опісля запанують над вами дикуни  з  Півночі,
котрі  навіть ім’я ваше привласнять собі як здобич! І  люди  вашої
крові служитимуть чужоземцям вірою й правдою, і любитимуть ворогів
своїх  щиро,  і вбиватимуть родовичів навіть за те,  що  ті  слова
вимовлятимуть  так,  як  ненька  навчила,  а  не  так,  як  велить
чужоземець!  А  коли вам байдуже до нащадків –  то  подивіться  на
половців біля порога і зрозумійте долю свою!
-  То  що  ж нам робити, волхве? – запитували збурені люди,  -  як
позбутись прокляття такого?
-  Згадайте добрі старі часи, - відповідав Перунич, - покличте  на
допомогу Вишніх! Вони почують, і прийдуть, і стануть на чолі раті!
І ми будемо русичі, ми, а не вороги наші! Не оглядайтесь на князів
нинішніх, бо пішла у землю кров Святославова! Є серед вас і  князі
і воєводи, згадайте хоч би Батуру з Білозіром! Не мовить Перун, що
всяка  влада від Бога, лише тих володарів підтримують Вишні, котрі
живуть за законом Прави!
  Ще більшою стала смута між киянами. Одні, над грізним віщуванням
задумавшись, годували сліпця й переховували, і ладні вже були й до
нової ворохоби. Інші ж пересміювались і казали до Вогнедара:
- Лихий грає тобою на погубу тобі!
-  Що  таке погибель для того, хто бачить безодню, над якою висить
Русь!  -  відповідав  Перунич, бо певен був у  правдивості  видінь
своїх,  -  Сеї весни не з’явилось листя на Прадубі, помер  Великий
Дуб  з  Хорсова острова, а дубки ледве пробивають землю!  Поможіть
вирости дубам новим, і захистять вони вас від вітрів зі степу!  Бо
без  захисту  цього погине життя Дажбожих онуків  з  вини  пихатих
володарів, котрі святощів рідних не маючи, видадуть вас ворогам на
поталу!
   Косняч,  якому  доносили вивідачі про волхва і його  пророцтва,
давно  зрозумів,  хто це, але все ще тягнув  час,  хто-зна  на  що
сподіваючись. Аж прогнівався Ізяслав на свого тисяцького, а тут ще
прийшов  ігумен  Печерський з черговою скаргою на  волхва,  котрий
баламутить місто.
- Звелю схопити і стратити сліпця того! – вигукнув гнівно Ізяслав,
-  хоч  і  не  караю я смертю, але всі межі перейшов сей  чоловік!
Косняч же є йому родичем, і покриває ворохобника.
-  Страта прилюдна лише збурить чернь, - мовив мніх суворо,  -  чи
мало  у тебе порубів, княже? Зроби так, аби зник той чоловік, наче
й  не було його. Так і милосердя проявиш, не проливши крові, і люд
заспокоїться з часом.
   Звелів Ізяслав Туці взяти з собою кількох дружинників і схопити
волхва, нічого не говорячи Коснячу. Тука наказ вислухав, але мовив
до  сина  свого  Стаха, і небожа Іванка Чудиновича, котрий  рвався
помститись за батькову смерть:
- З порубу часом виходять, згадайте бо Всеслава! Він зникне, волхв
отой, так, що й сліду не залишиться, але не у порубах княжих!
   Коснячу підкуплений челядинець доніс про цю розмову, і  наказав
воєвода людям своїм стежити вже за Тукою з родичами.
    Вогнедар   же   йшов  якось  увечері  берегом   Дніпровим,   а
супроводжували  його вірний Полісун та ковальчук  Чорнота,  котрий
став  поводирем  сліпому віщуну, і шанував його безмірно.  Хлопець
oepxhi помітив небезпеку і скрикнув голосно:
- Вершники, Віщий! Тука, брат Чудинів, з родичами! А за ними – сам
воєвода! Ой, лихо!
- Тікай, друже! – озвався Вогнедар, видобувши меча.
  Та не побіг Чорнота, а підхопив з землі ломаку:
-  Я  не  покину вас, Віщий! – вигукнув, - рятуйтесь! Вовк  виведе
вас, а я їх затримаю!
-  Ти  –  русич, - сказав Вогнедар з усміхом, - але  втекти  я  не
встигну.  Та  й  не личить Перуничу бігати від суздальських  псів!
Вовк навіть сліпий ще може перегризти горлянку… Вірно, Полісуне?
   Косняч  обігнав  суздальців і над’їхав  першим.  Лице  старшого
Борича схоже було на обличчя нагло померлого.
-  Сину! – скрикнув, - що ти коїш оце? Для чого говориш речі,  від
яких ворохобиться люд київський?
-  Боги говорять вустами моїми, - спокійно озвався сліпець, - я  –
лише голос Прави…
-  Біси  ними говорять, синку! – трохи не плакав Косняч, -  іди  з
Києва геть, бо більше захищати тебе я не в змозі!
  Тут наскочив Тука зі своїми людьми:
-  Набік, воєводо! – крикнув, - маю я наказа таємного, аби й сліду
не лишилося від цього чоловіка!
  Заніс меча Перунич, рухаючись на голос ворога, але той випередив
його і вдарив списом у груди.
   Мов блискавка сіра, метнувся Полісун, вчепився в ногу Туці, але
не  втримався  і зірвався. Чорнота ж ухопився за спис  Чудиновича,
стягнув вояка з коня, та й так і покотилися вони обидва у Дніпро з
урвиська.
  А Косняч зіскочив з коня і кинувся до сина, що, заллятий кров’ю,
відступав поволі до берега Дніпрового.
- Синку! - зойкнув воєвода, - синку!
- Знайшов мене таки спис отой! – поволі вимовив Перунич.
  Тоді підняв обпалене лице до неба, що дихало грозою близькою.
- Тобі, Перуне! – вишептав і ступив ще один крок – у небо…
  За спиною Косняча розляглося протягле вовче виття…

                                ***
  Наступного дня дідо Сулиця та ковальчук Чорнота, котрий відбувся
зламаною  шуйцею,  довго  блукали понад  річкою,  розшукуючи  тіло
Перунова  воїна,  аби пристойно поховати, але так  і  не  знайшли.
Полісун  допомагав  їм  у  пошуках,  а  як  зрозумів  невдачу,  то
засумував, ліг на тому місці, звідки кинувся у Дніпро Вогнедар, та
й здох, ні разу більше не ворухнувшись.
  Косняч Борич постригся в ченці.
  Ще через два літа, опісля того, як зник безслідно віщун, молодші
брати-Ярославичі змовились проти князя Ізяслава і вигнали  його  з
Києва  геть. Князем же Київським став Святослав Чернігівський,  та
недовго  княжив він – всього три літа. Помер Святослав, захворівши
тяжко,  Ізяслав же знову прийшов до Києва з ляхами, і  відступився
Всеволод, третій брат, та й пішов до Чернігова.
   Син  же  Святослава-небіжчика, Олег, якого  Всеволод  вигнав  з
Чернігова  отчого,  звернувся до кипчаків по  допомогу.  І  рушили
половці  ордою  по землі Сіверській, палячи й грабуючи.  На  річці
Сожиці сталася битва неправа і розбито було дружину Всеволодову. А
скільки  люду  побрали  половці у неволю, про  те  й  думати  було
страшно.
  Так почалася погибель онуків Дажбожих від коромол княжих.
   А  у Вишгороді малий Сяйвір, що не раз дивував усіх розумом  та
пам’яттю,  якось грався біля Батуриної хати, коли  зупинився  біля
нього  подорожній непевного віку в білій одежі,  з  гуслами  через
плече, та мечем біля поясу.
- Як звешся, дитино? – спитав лагідно.
-  Сяйвір, син Вогнедарів, онук Межиборів, правнук Гатилів з  роду
Боричів, - чітко відповів хлопчина.
   Схилився подорожній і побачив на шиї хлопчика оберіг  з  вовчою
cnknbn~.
- Звідки це у тебе? – запитав.
-  То батька мого, Вогнедара, - відповів хлопець, - він був воїном
Перуновим, і наймудрішим у світі!
- Я теж служу Богам Давнім, - мовив подорожній замислено, - і вони
привели мене сюди, аби мав я кому заповісти знання пращурів.
- А ви не батько мій? – спитав хлопчина з раптовою надією.
  Похитав головою чоловік:
-  Ні,  дитя  моє, але можу стати твоїм навчителем. Бо не  повинна
зникнути пам’ять. Ми бо онуки Дажбожі…
-  І  не  сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів! –  вимовив
хлопчик наче молитву.
  Чоловік засміявся, і поклав затверділу від зброї долоню на круте
чоло хлопчини.
- Ти станеш, - мовив, - блискавицею Перуновою!
  Над Вишгородом почувся відгомін далекого грому.
_______________________________
1 О. Хортиця, який в давнину звався Хорсовим островом, або
Хорсицею
2Брахмана, жерця. Слово збереглося у назві свята – Рахманський
Великдень.
3 1061 рік – рік чергової появи комети Галлея.
4 Штани з грубого полотна
5 “Небеса”, світ Богів
6 місце для проведення обрядів за звичаями предків
7 візантійські, або ж  грецькі
8 битви, боротьби
9 зброя Індри-Перуна, блискавка
10 шляхетний, відважний
11 Світ Пращурів, потойбіччя
12 нині – о.Рюген біля берегів Німеччини
13 столиця Візантії, Константинополь
14 Потойбічний світ у скандинавів
15 грецька вимова слова “церква”
16 Теперішнє, сьогочасне, ”світ явний”
17 Дядько
18 Теперішня Білорусь
19 Видіння
20 Заколот, повстання
21 Сагайдак, вмістилище для стріл
22 древко списа
23 Відсоток на борг
24 Тогочасна монета
25 Ледаща! Чи не можете здолати одного?
26 То диявол, не людина!
27 На кожного диявола є святий хрест!
28 Що за меч у тій руці? Що це було?
29 Чи той чоловік один? Щось б’ється з ним поруч!

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

МИРОСЛАВА ГОРНОСТАЄВА