Берегиня
роду

Блискавиця Перунова

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

   В  одному з княжих сіл Всеслав наказав узяти коней і роздати їх
частині  ратників.  Князь таки непокоївся:  дружинників-войовників
йшло  з  ним  мало. Кривичів при боці він мав жменьку,  полянських
воїнів  з тих, хто не загинув на Альті і не пішов за Ізяславом  на
вигнання,  теж  було  небагато. Ратні ж  люди,  попри  їхнє  палке
бажання  захистити  рідні оселі, вояцьку справу знали  поганенько.
Виняток  ставили ті, що свого часу ходили на торків  –  вони-то  і
стали кіннотниками. Батура лишився з раттю.
   Та  провіщене  щастя  не  покидало Брячиславича.  Коли  військо
наблизилось  до  Переяславщини, вивідачі  перехопили  гурт  людей,
вельми  схожих на кочівників. Однак, бранці, котрі непогано  знали
слов’янщину, присягались перед Всеславом, що є торками, союзниками
Всеволода Переяславського, і ворогами кипчаків.
-   Кипчак   –  поганий  чоловік,  лихий  чоловік!  –  роз’яснював
вилицюватий чорноокий степовик, уважно придивляючись до  князя,  -
кипчак  багато  ваших  на Альті побив, багато  сел  попалив!  Наше
кочовище теж розігнав, жони позабирав… Кипчак орда поділив  надвоє
–  одна  пішла на Снов, на Святослава-коназа. Друга, менша –  Київ
іде!
- Близько вони? – допитувався Всеслав.
- Табір за он тим лісом, - відповів торк, - у таборі повно бранців
і  здобичі! Табір скоро назад відсилати будуть – орда ідти далі на
Русь! У таборі – ваші й наші родичі, табір одбити треба. Бери нас,
коназе, під свою руку, воювати хочемо, визволяти жони й діти!
  Всеслав, котрий свого часу воював з торками, хмикнув:
-  Знаю  я  вас, хороших, теж ладні слабшому горлянку  перегризти.
Союзнички… Добре, ставайте до лави, коней зайвих у нас  нема  –  в
бою добудете.
- А я ж тебе пам’ятаю, Всеслав-коназ,- раптом всміхнувся степовик,
-  даремно  сердишся  на нас… Ти – вовк, я –  вовк,  Чернігівський
коназ,  Святослав, теж вовк… Одна зграя тепер. Пси тікають,  вовки
б’ються! Проженемо чужих – може знову гризтися будем. Зараз  –  не
час. Не бійся – не зрадим!
-  Розвелось  вас, своїх, у наших степах, - пробурчав Всеслав  уже
м’якше, - як звешся?
- Ксай…
- А мене звідки знаєш?
  Степовик схилив голову і зсунув набік повстяний ковпак.
- Твого меча слід – бачиш? Був я бранцем твоїм, Всеславе-вовче, за
викуп пішов у степ. Тепер миритись будем…
-  А завтра битись, - засміявся Брячиславич, - отже затята порода!
Гуртуй людей своїх, Ксаю, і приставай до лучників.
  Через кілька годин розвідники нагледіли зручну місцину, де можна
askn  приймати  бій.  Просто  перед  військом  мирно  виблискувала
річечка, а з двох боків улоговину прикривав лісок.
   Далебор,  якого Вогник не бачив вже днів зо два,  рівно,  як  і
Полісуна,  котрий  не терпів коней, з’явився  до  князя  з  такими
словами:
-  Дружинники Ізяславові, з тих, що вціліли на Альті, говорять, що
князі поставили ратників на крилах, а дружини свої – в голову лави-
птиці. Кипчаки ж атакували середину для виду, а самі обійшли стрій
і  вдарили  по  крилах.  А  тоді вже  оточили  решту,  і  почалася
різанина…
- А що ви пропонуєте, Віщий, - зацікавився Всеслав.
-  Поставити  в  голову ратників. Крила ж нехай будуть  комонні  і
вдарять  на ординців, коли ті вріжуться в рать. Якось на Руяні  ми
так ставали проти данців.
-  Віщий,  -  мовив князь з сумнівом, - але ж степовики  –  то  не
тяжкозбройна піхота варязька! Вони просто перестріляють пішаниць з
луків – і щити не допоможуть.
-  Аби  їм ніяк було стріляти, - роз’яснив волхв, - отсе ось  поле
перед  річкою треба перекопати і наробити пасток для  коней.  Коли
перші  вженуться в них з розгону, наступним буде не до стрілянини,
аби проскочити швидше небезпечне місце. А там ратники приймуть  їх
на   списи.   Між  ратниками  же  слід  розставити   стрільців   з
дальнобійними  луками. А торкам своїм, княже, ти  все-таки  виділи
коней. Мають вони виманити ординців саме на цей шлях.
-  Мудро! – погодився Всеслав замислено, - та аби ж я мав сильнішу
дружину! А то – на одного досвідченого кільканадцять молодиків, що
і ворога-то увічі не бачили.
-  Здолаємо! – упевнено мовив Далебор, - а, здолавши, княже, маємо
рушити на Чернігівщину, Святославу у поміч.
  Гарне лице Полоцького князя раптом побагряніло.
-  Віщий!  –  сказав він, - чи ви зовсім не од цього світу?  Якого
дідька   я   помагатиму  Ярославичу?  Це  ж  він   із   Всеволодом
Переяславським  і  підбив  Ізяслава запроторити  мене  до  порубу!
Ізяслав  бо наче віск у руках братів своїх! Та нам же краще  буде,
як кипчаки розіб’ють Святослава – на одного ворога менше стане!
-  Про те, скільки весей і градів на Чернігівщині піде з димом, ти
не думаєш, княже? – різко спитав Далебор.
- За них нехай Святослав дбає – його землі…
-  Учив я тебе, - з серцем сказав волхв, - але так і не вивчив  на
чоловіка…
-  Віщий!  –  скипів Всеслав як тоді, на майдані, -  ваше  діло  –
молитись Богам своїм, а не князям вказівки давати! І так  на  мене
піввійська  коситься,  що тримаю поган біля себе,  особливо  після
того,  як  отець  Феодосій  таку доречну промову  виголосив  перед
походом.  А  як,  не дай Боже, нас розіб’ють, так  мені  тільки  й
залишиться   –  зостатись  на  цьому  полі,  бо  й  Полоцьк   мене
одцурається, не те, що Київ!
Далебор знизав плечима:
-  Твій  норов,  Всеславе, мені відомий здавна і  не  змінився  за
двадцять  літ… Я тоді пішов, і зараз піти можу, тільки як  бути  з
моїми людьми?
- З якими ще людьми? – спитав Всеслав заскочено.
-  Привів  я  тобі  селян  з заступами та сокирами.  Не  мечами  ж
дружинники твої ритимуть пастки та вовчі ями…
  Всеслав з хвилину помовчав, тоді мовив вже спокійніше:
-  І що б я робив без вас, Віщий? Але ж і ви зрозумійте нарешті  –
часи аріїв давно минули. Нині кожен – сам за себе…
-  Оце  вас  і  погубить, Володимирові нащадки,  -  мовив  Далебор
втомлено,  - колись зі сходу прийде такий ворог, якого не  здолати
поодинці. Раніше жили кожен сам собі, а билися разом, а нині  усіх
намагаєтесь  зігнати  під одну кормигу, а як  до  битви  –  так  і
врозтіч.
   Земляні  роботи  зайняли  півдня і майже  всю  ніч.  Далеборові
селяни,  настрашені близькою загрозою, працювали  так,  наче  рили
bnpncs  могилу.  Всеслав ходив поміж ними, міркуючи  про  розвиток
завтрашніх подій. Вогник тримався його, наче тінь. Молодий Перунич
трохи  розчарувався  в  чоловікові, якого  мав  захищати.  Остання
Далеборова  надія була хиткою і непевною – Всеслав бо не  вірив  в
доцільність  відновлення давніх звичаїв, через те,  що  звичаї  ті
були невигідні йому.
   Зранку  все  було  готово. Пастки вирито і замасковано,  вояків
нагодовано, а селян з обозом відправлено до лісу. Далебор підійшов
до  Вогника,  котрий пильно вдивлявся в смугу туману за  річкою  і
мовив:
- Скоро почнеться… Тримайся тут, а я піду до пішаниць.
-  Ми  напевне  переможемо,  Віщий?  –  наважився  запитати  юнак,
помітивши все той же дивний вираз на лиці старого.
  Волхв раптом усміхнувся:
- Напевне! Бо з нами Перун, Бог прі і боріння!
- І то є Бог серед Богів, як кажуть Веди! – відповів поштиво юнак.
Провів поглядом пряму постать Далеборову, поправив піхви з мечем і
пішов до свого коня. Білогрив з задоволення схрумав порцію вівса з
торбини і пирхнув на Полісуна, що вибрався, увесь мокрий від роси,
з-за якогось куща.
   Всеслав,  котрий, як і решта війська, ночував просто неба,  уже
встиг  умитися  в річечці і тепер вичитував за щось  котрогось  зі
своїх земляків. Помітивши Вогника, покликав :
- Ходи-но сюди, чуро!
  Вогник підійшов, ведучи в поводу Білогрива.
-  Скажеш,  Перуничу, щось дружинникам перед боєм для  бадьорости.
Далебор подався до раті, каже, що він там потрібніший, але ж  і  у
мене не військо, а юнь зелена.
  Годиною пізніше вої Всеславові вже стояли в шику. Вогник вишукав
поглядом поміж пішаницями корогву з ликом Дажбожим. Десь там мусив
бути  й  Далебор. Ворог був уже зовсім близько – вивідач-торк,  що
примчав  на  змиленому коні, доповів, що кипчаки  з’являться  тут,
коли сонце висушить росу.
   Сонце,  не по-осінньому гаряче, припікало все сильніше.  Вогник
сидів  на  землі,  схрестивши ноги, і  думав  чомусь  про  загиблу
Неждану та її останні слова. Потім з пам’яти випливло миле  дівоче
личко  Поляни,  а  згодом в голові виник голос жінки,  що  співала
колискову…
  Пронизливо закричав ріг. Юнак струснув задуму і припав до землі.
Вона  гула  під  кінськими  копитами. Перунич  поглянув  вперед  і
побачив, як жменька торків вилетіла кінно на відкрите і помчала до
води, відстрілюючись з луків. За ними розгортався кінний ланцюг.
- По конях! – почулася гучна команда Всеслава.
   Вогник  злетів  у  сідло. Шуйцею він тримав  спис  з  Перуновим
стягом.
   Знову  закричав ріг, і настала тиша, в якій ясно почувся  тупіт
ворожої  кінноти та галалайкання ординців. Рогволод,  що  стояв  в
лаві одесную батька, судомно зітхнув. Вогник торкнув коня і виїхав
наперед, високо підвівши стяг. Дзінкий його голос розтяв  тишу  як
сурма:
- Станьмо як леви один за одного
  І тримаймося князів своїх!
  І Перун буде коло нас
  І перемогу дасть нам!
  І так буде –
  Бо ті слова маємо од Богів!
-  І так буде…, - процідив крізь зуби Всеслав, вдивляючись вперед.
Торки  тим  часом  розсипались по полю, спритно  уникаючи  пасток.
Ординці, захоплені погонею за ними, пізно завважили готове до  бою
військо,  але  швидко оговтались і рушили через мілку  воду  якраз
туди, де за полем-пасткою стояли ратники.
   Перша лава кипчаків увігналася в пастку з усього розгону.  Коні
ламали  собі ноги в окопищах і скидали людей просто на  загострені
кілки.  Та  наступні  пробилися, пройшли по мертвим  та  ще  живим
ndmnjpnbmhj`l  – і тут з рядів ратників полетіли стріли.  Поріділа
лава все ж таки зударилася з пішими, і закипів бій.
  Вогник стежив за корогвою. Пішаниці поволі відходили, власне, як
і  було  задумано Всеславом та Далебором. Корогва трималася рівно,
гуртуючи людей.
   Всеслав усе вичікував. З лісу з’явилися нові вершники,  і  тоді
князь мовив до одного зі своїх кривичів:
- Когуте, дай сигнал Рогдану!
   Вояк  затрубив у ріг, і з іншого краю поля донісся ледве чутний
відгук. Всеслав видобув меч.
- Слава! – вигукнув голосно. Кіннота рушила, наїжившись похиленими
списами.  Вітер шарпав золоті косиці корогви над головою  Вогника.
Юнак  забув  про  все на світі, наче ставши продовженням  власного
меча.
   Відчуття  прани,  вогню у жилах, пронизало  молодого  воїна  як
клинок.  Він  не  мав щита, не носив броні – вогонь  захищав  нині
Перунича,  вогонь, незримий його оку. Він відчував поруч  з  собою
присутність людей, чия кров текла у його жилах. І юнак зрозумів  –
трапилося диво, оспіване в числених сказаннях. Рід його вийшов  на
битву, рід, що став вогнем небес…
-  Скільки  праху на землі, стільки і воїв небесних, -  прошепотів
Перунич,- вони будуть битися поруч…
   Всеславові  кіннотники  врізалися  у  бік  ворожої  лави.  Стяг
притягував  до  себе ординців наче мух на мед. Вогник  крутився  в
сідлі,   рубаючи  направо  і  наліво.  Одночасно   він   намагався
пильнувати  і Всеслава з Рогволодом. Полотняна сорочка, розчахнута
на  грудях, змокла, наче його скупали в річці, але ран він  ще  не
мав…  Жодної…  Кипчаки,  котрі накинулися  були  на  прапороносця,
розсипались врізнобіч.
   Далебор, котрий бився пішо поруч з Батурою, перший загледів те,
що  іншим пішаницям здалося вогняним колесом посеред кінної  лави.
Крило,  що  його  вів Всеслав, зім’яло кипчаків і  рушило,  женучи
ворога, назустріч кіннотникам Рогдана.
- Дар вогню, - вимовив старий, - Перун прийшов… Прийшов…
   Вогник не бачив блиску довкола себе, він лише відчув, що битись
стало легше. М’єльнір знаходив ворога, наче живий. Юнак пробивався
вслід  за  Всеславом  і  його сином, і не помічав,  що  дружинники
сахаються  його,  як  і половці. Князь же не оглядався,  а  рвався
вперед,  повністю  віддавшись битві. А Рогволод  все  слабшав,  і,
нарешті,   обім’як  в  сідлі.  Здоровенний  половчин  у  шкіряному
нагруднику, обшитому металевою лускою, заніс над княжичем шаблюку.
   Перунич,  не  маючи змоги пробитись поближче,  шпортнув  ворога
лезом  списа,  що  вивищувалось над  корогвою.  Кров  бризнула  на
знамено.
-  Тобі,  Перуне!  –  видихнув юнак. В голові  повторювались,  мов
оберти колеса, слова древньої молитви:
“Хай  святиться…таємне ім’я твоє…Індра…Бо то є Бог серед Богів…Бог
серед Богів… Так кажуть Веди…”
   Рогволод  поволі  сповзав  під кінські  копита.  Розуміючи,  що
хлопець  пропав, Перунич усе ж таки спромігся висадити з сідла  ще
одного  ординця.  Спис з корогвою він затис  під  пахвою,  а  коня
ухопив за повід.
“Воїнам…  честь…і право… і суд… і милостив єсть…до хоробрих…Індра…
пребуде…од віку…”
  Вогник кинув меча до піхов і рушив з кіньми вперед. Рогволод уже
лежав  на  землі,  очевидно приглушений ударом по шолому.  Перунич
нахилився і ухопив його за руку.
- Піднімайся!
   Очі  молодого кривича відкрилися, але в них не було  розуміння.
Тоді  Вогник перехопив його руку повище і рвонув вгору,  дивуючись
тому, що чоловік в кольчузі є таким легким.
- Давай в сідло! Швидко!
- Що це? – пробурмотів хлопець, - хто ти? Вогонь…Звідки вогонь?
- На конь! – гукнув Перунич, втрачаючи терпець, - Загинеш! Швидше!
   Всеславич  таки отямився і вчепився в гриву половецького  коня.
Тоді  сів  верхи, трохи не з’їхавши знову вбік. З-під шолома  йому
скрапувала кров.
-  Тримайся  верхи!  – крикнув Вогник, знову видобуваючи  меча,  -
тільки тримайся!
   Половці кинулися втікати, коли зрозуміли, що потрапили між двох
жорен.  Рогданове  крило з’єдналося з загоном  Всеслава  і  рушило
навздогін.  Вирватися з кривавих обіймів лави-птиці  вдалося  лише
кільком  десяткам  чоловік. В таборі за лісом переможці  віднайшли
обоз  з  награбованим і кілька сотен бранців – торкську  жіноту  з
дітьми,  та  селян-русичів з довколишніх весей, які  мали  нещастя
трапитись   орді  на  дорозі.  Всеслав,  задоволений  і   веселий,
підкликав Вогника до себе.
- То чий ти чура? – запитав, - мій чи Рогволодів?
- Нас мало б бути три седмиці, - відповів без усміху Перунич, - от
я і намагався встигнути за всіх.
- А що там мої люди говорили,  ніби вогонь горів довкола тебе?
-  Бо  поруч  зі  мною, - мовив Вогник з шанобою,  -  билися  душі
пращурів… Се велика відзнака, і я сподіваюся виправдати її.
- Ти уже виправдав! – сказав князь серйозно, - дякую тобі за сина,
Перуничу! Я бо бачив, як ти його вирятував, та не міг пробитися на
поміч. Велю виділити тобі добру долю з половецьких возів.
- Мені не потрібна здобич, - сказав юнак.
- А чого ж ти хочеш?
- Волі молитися Богам своїм у місцях, де це робили наші пращури!
-  Се  платня Далеборова, - зітхнув князь, - а тепер і твоя… Мніхи
печерські проклянуть мене, я вже не говорю за митрополита… Але  що
ж… Я – твій боржник, воїн-жрець!
   Поволі  надходили ратники, і Вогник, спитавши у князя  дозволу,
подався розшукувати Далебора. Корогву він загледів швидко – ніс її
сам Батура-тисяцький.
- Як добре, що ви живі! – щиро сказав юнак.
- Бог поміг, - озвався Батура втомлено, - страшна була сутичка… Ти
часом не бачив Змагора, Перуничу?
- Ні… А де Віщий? Він же мав бути біля корогви…
   Батура  увіткнув оскепище з корогвою в землю. Він  не  піднімав
очей, і Вогник зрозумів – сталося лихо.
- Що з Далебором?!
- Ти он в крові, - сказав Батура замість відповіді.
   Вогник глянув на себе. Сорочка набрякла кров’ю, але він  навіть
не  міг  згадати,  коли і як пропустив удар. І біль  прийшов  лише
зараз, гарячою хвилею.
- Де Віщий, Батуро?
  Дереводіл зітхнув:
-  Нема вже волхва твого, воїне! Як є у Перуна рай, то він напевне
там.
   Юнак  захитався  в  сідлі. Перед очима пливло  чорне  сонце  на
багряній корогві.
“Я видів сон у Наві! Ми виграєм битву!”
“Видів ще дещо, і те збутися мусить…”
“Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті – не дати
мені померти, аж поки не навчу тебе всьому!”
“Я  бачив воїна-Перунича з цим знаменом… І чорне сонце в багряному
небі…”
“Тебе не просять, Перуне… Тож хай все станеться за законом Прави.”
“Мати-Слава  сяє  до  хмар, як сонце,  і  співає  про  перемоги  і
загибель!  Треба  завжди прагнути першого,  незважаючи  на  друге…
Вогнику мій, сину душі моєї…”
-  Що  ви  ще  бачили у Наві, Віщий, - прошепотів юнак,  -  власну
загибель? Ви ж ще не навчили мене всьому, що знали!
-  Жаль,  -  мовив Батура співчутливо, - але що ж…  Грізному  Богу
служив твій старий, і загинув у грізній битві. Він побачив був між
комонними  який-то  блиск, мов колесо огняне, і гукає  мені:”Перун
прийшов!”  Там між вами дійсно щось світилося, не буду брехати.  І
l`ife одразу навалилася на нас купа ціла оцієї степової галайстри…
Бачив  я лишень, як він упав – мертвий, чи ще живий, не знаю,  тут
бо  прапороносця вбили, і я підхопив стяг. Але певне загинув волхв
твій, бо такі падають лише мертвими.
   Вогник зціпив зуби від болю, що нині пронизував його всього,  і
торкнув коня.
-  Рану  хоч  затягни, шалений! – крикнув услід Батура,  -  зійдеш
кров’ю!
   Над  полем  недавньої  битви вже кружляло  гайвороння..  Вогник
віднайшов  те  місце, де кипчаки зударилися з ратниками.  Білогрив
обережно переступав через непорушні тіла. Раптом кінь незадоволено
пирхнув і подався назад. Сіра тінь ковзнула між мертвими. Полісун…
- Шукай, друже! – вимовив Вогник.
   Вовк  заметався і раптом завив, звівши угору писок.  Кінь  став
дибки, трохи не скинувши юнака.
- Ти кращий межи конями, - пробурмотів Вогник, сповзаючи на землю,
-тихше… заспокойся…тихше…
   Далебор віднайшовся за кілька кроків. Волхв лежав поміж мертвих
кипчаків, і біле вбрання його побагряніло від крові, а правиця все
ще стискала Перунового меча. Юнак упав на коліна
- Віщий! – вимовив, - Віщий!
  Старий ворухнувся, і Вогник радісно скрикнув:
- Ви живі! Я поможу! Зараз!
-  Не треба…нічого, - чітко вимовив Далебор, -   Індра… дав змогу…
проститись…Тепер усе…Синку…
   Вогник  схопив його за руку і сльози виступили  на  очах  юнака
трохи  не вперше від загибелі Боричів. В лівиці старого воїна,  що
лежала  на  зранених  грудях, була затиснута  жменя  скривавленної
землі.
-   Кажемо  слова  ті  для  пам’яті,  -  озвався  Вогник,  щоб  не
розридатися  вголос,  словами одної з пісень  Далеборових,  -  аби
жодне  з тих слів не згубилося… Де пролита кров наша – там є земля
наша!  І се вороги знають! І знищити нас стараються! І се старання
марне!  Буде так, як у старі часи отців наших! А судилось загинути
–  притулимо землю до рани. І Марена-Смерть скаже:”Не можу я воїна
цього відділити від його землі!”
-  І Боги на Сварзі скажуть тоді, - раптом мовив Далебор притомно,
-  “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і  несе
її до Нави!”
-  Віщий! – покликав Вогник розпачливо, - не кидайте мене  самого!
Дозвольте піти з вами!
- Це буде слабкість, Вогнику, - вишептав Далебор, - Ти ж знаєш, що
Перун  не  терпить слабких і слабодухих… Ти маєш жити… І взяти  зі
Всеслава  плату…   Меча  й  оберегу  залишаю  тобі,  Перуничу.  Як
наступнику… А мені в дорогу даси М’єльнір.
   Волхв закащлявся і судомно притис до грудей закривавлену землю.
Тоді озвався знову:
-  Мусиш  мати доросле ім’я, гідне жерця Перунового! Нарікаю  тебе
Вогнедаром… на честь учителя мого… Се ім’я твоє для людей, ім’я  ж
душі, ім’я таємне, зостанеться з тобою до смерти.
  Перепочив трохи і додав:
-  Ім’я душі моєї – Укрян, так і згадуй мене в молитві. Проведи  ж
мене належними словами, Вогнедаре Перуничу...
-  А  тому,  хто  впав у полі, - розпочав Вогник останню,  смертну
молитву  жерців  Бога  Воїнств,  - Блискавиця  дає  напитись  води
живої…І до Сварги він їде на білім коні… І Перун зустрічає його, і
веде  до блаженних чертогів своїх… І там пребуде він час і отримає
тіло  нове,  і  місце у Божому війську! І так має жити  до  вічних
віків, творячи за нас молитви!
    Старий  повторював  за  ним  відхідну  самими  вустами.   Тоді
всміхнувся над силу, і душа вояцька покинула зранене тіло, що  вже
не  в  змозі було втримати її. Усміх же той, спокійний  і  гордий,
лишився на мертвому лиці, як останній відблиск Далеборової душі.

                                ***
  Вогнедар, Перунич, повернувся до Києва разом із військом.
   Там,  на  полі битви він урядив навчителю пристойне  поховання.
Склав з допомогою ратників, поруч з якими бився Далебор, погребове
вогнище.  М’єльніра вклав мертвому до рук, як-то і велів загиблий,
а оберегу з темного срібла зняв обережно і вдягнув на себе. Собі ж
узяв  і  Перунова  меча. Сі дві речі та ще  гусла,  котрі  Далебор
зоставив  в обозі, були єдиним спадком по ньому. Якщо не брати  до
уваги знань стародавніх, що зосталися викарбуваними у Вогнедаровій
пам’яти.
   Молодий Перунич сам підпалив стоса з чотирьох кутів по черзі, а
спостерігав  за  цим  Всеслав з сином, і ті,  хто  знав  Далебора-
волхва.
    Іншим   загиблим  русичам  теж  врядили  пристойне  поховання,
викопавши  могилу,  де  всі  й  розмістились  по-братньому   –   і
дружинники, і ратники, а тоді військо київське рушило у  зворотній
шлях.
   Ксай-торк  зі  своїми людьми провели їх трохи. Ксай  тримав  на
сідлі замурзаного чорноокого хлопчика.
- Сина знайшов, - сказав, - а жінка вбито… Гарна мав жінка… Бувай,
Всеславе-вовче! Наша люди нині – друзі тобі. Ще кипчак прийде – ще
бити будем!
  А до Вогнедара мовив:
- Ти – чаклуна приятель? Мудрий був чоловік… Одразу мовив коназу –
дай торкам коней! Який торк воїн без коня!
  Підморгнув змовницьки:
-  Як  між  людьми  Хреста  тісно буде –  приходь  жити  у  Ксаєве
кочовище! Нам чаклуни потрібні - ми Тенгрі віримо, та як твій  Бог
сильний, то і йому вділимо пожертви.
   Поки  військо,  обтяжене пораненими та визволеними  полоненими,
добиралося  додому,  Всеслав  видимо вагався,  чи  вділяти  помочі
Чернигівському  князю.  Врешті,  певне,  пам’ять   про   загиблого
навчителя  переважила нехіть до родича-ворога, і Всеслав відправив
на Сіверщину гінця з листом, в якому оповідав про останні події  у
Києві, битву з кипчаками та пропонував союз.
    Посланець  повернувся  до  Києва  зі  звісткою,  що  Святослав
Чернігівський  відчайдушним ударом розбив біля міста  Снова  орду,
котра  вчетверо перевищувала кількістю його поріділу опісля  Альти
дружину. Тому помочі Ярославич не потребував, але за пропозицію  в
обережних виразах дякував, про Ізяслава же та про давню історію  з
присягою  на  святому  хресті  не  згадував  ні  словом.  Всеслав,
прочитавши відповідь, мовив захоплено:
- Мене вовком звуть, а це – лис! Ох і хитрий же!
   Вогнедар  же тим часом відлежувався у хатині діда Сулиці.  Рана
його була не важкою, але прикинулось запалення, та ще й відкрилась
рана  від Чудинова списа. Юнака трусило в лихоманці. Чоботар варив
зілля за його вказівками та накладав пов’язки, просочені мастями з
Далеборової  торбини.  Знайомий запах зілля гостро  нагадував  про
Далебора,  аж Вогнедар часом стогнав не стільки від болю,  скільки
від душевної муки.
   Поки  одужував  Перунич, настала зима,  сніжна  і  ясна.  Князь
Всеслав,  котрий не забував про свого чуру, прислав йому  одежу  –
чоботи,  штани,  кожушок,  все просте, але  тепле.  А  від  Батури
принесли сорочку зі взором зі зчеплених свастик, схожу на  ту,  що
одягав у битву Всеслав, і серце молодого воїна забилося сильніше.
  Вогнедар роздумував, що робити йому далі. Поки живий був Далебор
–  юнак  не  переймався  майбутнім, а слухався  учителя  наче  меч
вправної  руки.  Нині ж він був полишений на волю  Перунову  і  на
власну.
   Згадував він оповіді Далеборові про Руян, острів у морі-окіяні,
де  правлять волхви. Десь на тому острові жили й онуки Далеборові…
Аби  дібратись до того прихистку, та там, у венедів, і залишитись…
Подумавши відкинув сю звабу, занадто бо вона схожа була на втечу з
поля битви.
   Мислив  він  і  про  Хорсицю, інший острів, любий  його  серцю.
Щоправда,  дідо  Сулиця,  котрий оповідав  йому  київські  плітки,
говорив, що шлях Дніпром буде небезпечним, бо половців суне хмара,
і  вони  напевне обсядуть береги, як колись печеніги.  Тим  більше
хотілося  бути  біля протолчан у небезпеці. Як там  вони  зараз  –
Тверд,  Ярволод…  Малий Твердята, мабуть, підріс.  Вільні  люди  з
радістю  приймуть  свого жерця. І житиме він у хижці  Далеборовій,
душею  відчуваючи Богів. А прийде ворог –  зайвий  меч  придасться
воїнам з Хорсиці.
   Та, однак, ніяк забути не міг Вогнедар останні слова навчителя.
Мав  він  взяти зі Всеслава плату за визволення та виграну  битву.
Для  цього мусив лишатись у Києві і прославити ім’я Перунове  там,
де пращури молились Богам своїм.
  І ще одне прикувало юнака до стольного граду – сорочка зі взором
із  зчеплених  свастик.  Може, звісно, пошила  її  жона  Батурина,
котрій  жаль стало молодого воїна, що не мав матері, а може…  Юнак
збирався відвідати Батурин дім опісля одужання. Поштивий дереводіл
був у тяжкому горі – Змагор, утіха його серця, лежав нині в могилі
братній, загорнений в черлений плащ дружинника.
   Навідував  Вогнедара  у хатині старого  Сулиці  лише  Рогволод.
Княжич  щиро  прив’язався до рятівника і  годинами  просиджував  у
дідовій хижці, слухаючи оповіді приятеля. Перунич зустрічав його з
радістю – він бо ніколи не мав друга-однолітка. З дітьми бродників
хорсицьких  він не приятелював, бо не мав на те часу за  вояцькими
вправами.  Змагор  Батурин міг би стати йому  другом,  але  Змагор
загинув…  А  Всеславич, хоч і молодший за нього, теж  мав  вояцьку
душу  і  пристрасть до чинів відважних, хоч і трималася та душа  у
тілі   крихкому  й  вутлому.  У  князя-вовка,  як-то  часом  звали
Всеслава, було семеро синів, наче у казці. Шестеро були в батька –
міцні  та дужі, а Рогволод, хоч і носив ім’я, що уособлювало силу,
хто-зна  у  кого і вдався. Батька він обожнював, а той любив  своє
невдатне вовченя і намагався виховати воїном, незгіршим за братів.
Тому і взяв з собою на ті перемовини, аби привчати до небезпеки.
    Якось,   коли  Вогнедар  оповів  Рогволоду  історію  Велимира,
переможця   готів  та  його  бойового  побратима,   княжич   мовив
заздрісно:
-  Я  б  теж хотів мати брата по мечу… Ось ти життя мені врятував,
Перуничу… Був би ти хрещеним – хрестами б помінялися…
-  У нас є обряди давні, - озвався Вогнедар задумливо, - але зараз
ти  шануєш  святощі наші, а згодом, може, нищитимеш їх, як  родичі
твої?
-  Я шаную Древніх Богів, - сказав Рогволод твердо, - і шануватиму
завжди.  Ти  не знаєш, батько ж мене на капище водив,  далеко  від
Полоцька,  у  пущі.  Там  ще  жрець був,  старий-старий,  старший,
мабуть,  і  за Далебора твого. Батько все хотів, аби  я  сильнішим
став, а не ріс замірком. Я пройшов посвяту крові… Ось…
   Всеславич  витягнув правицю й закотив рукав.  Вогнедар  побачив
знайомі  сліди  від  обрядових надрізів. Він  теж  проходив  через
посвяту  крові у отроцькому віці. Обряд цей був досить  болючим  і
вимагав  великої  витримки. Дивно, що Всеслав наважився  посвятити
хлопця, але Рогволод явно пишався цим.
-  Слава Богові Перуну огнекудру, - вимовив княжич, - який  стріли
мета  на ворогів, і вірного веде стезею… Адже він є воїнам честь…і
суд… І милостив єсть до хоробрих…
  Вогнедар не міг стримати розчулення і мовчки стис руку приятеля.
Той сказав тихо:
-  Тоді… у битві, як ти вихопив мене з-під копит кінських, довкола
тебе  наче  вогонь  горів. І люди це бачили… І  всі  говорять,  що
неможливо підняти з землі чоловіка в кольчужній броні, а  ти  мною
торгнув, наче пір’їнкою…
- Не знаю, скільки там важила кольчуга, але ти зовсім не важкий, -
мовив Перунич з усміхом.
-  Рогдан  говорить,  -  озвався княжич знову,  -  що  ти  і  твій
навчитель – дияволи у людській подобі. Але я не вірю, що ти є зло,
an  зло  не може бути шляхетним, старий же волхв і взагалі загинув
як  богатир з часів прадавніх.. Я хочу стати сильним як ти, а якщо
силою такою наділяє Перун, то я ладен схилитись перед ним. І  може
станеться диво…
-  А  чи  знаєш  ти,  княжичу, - сказав  Вогнедар,  -  що  володар
блискавиць  бере страшні треби за дива свої? Ось  сталося  диво  –
ворог  не  дійшов до граду. Та скільки зосталось на бранному  полі
тих,  хто чекав цього дива. Чи ладен ти сплатити за поміч Перунову
власним життям?
- Ти ж бачив мене у битві, - мовив Рогволод, - я хоч і слабосилий,
але не боягуз…
-  Бути  хороброму  в  житті  важче, аніж  у  битві,  княжичу…  Чи
насмілишся ти визнати відкрито, що віриш Богам нашим?
-  Але  ж  для цього треба, - сказав несміливо княжич, -  зректися
Христа…
-  Хіба  отой  волхв з пущі, - всміхнувся Вогнедар, -  не  говорив
тобі, що Перун не вимагає, аби чоловік, перш, ніж прославити його,
зруйнував  чужу Святиню, або чогось зрікався? Коли  міць  Перунова
торкнеться  твоєї  душі,  в ній просто не  зостанеться  місця  для
чогось іншого.
-  Волхв із пущі, - вимовив Рогволод, - сказав, що ми з батьком  з
проклятого роду, і душі наші не винесуть тої міці…
-  Однак, провів же обряд, - сказав Перунич замислено, - отже Боги
дали  йому знак… Гаразд, Рогволоде… Я врятував тобі життя, отже  є
твоїм  побратимом за правом крові. І тримаймось цього  до  смерті,
аби не зникнути одне для одного у потойбіччі.. Дістань меча…
   Рогволод видобув свою зброю. Вогнедар стягнув з плечей  сорочку
і  підійшов  до  приятеля на довжину меча.  Лезо  торкнулось  його
незахищених грудей.
-  Довіряю  тобі життя своє, - вимовив Перунич, - кров свою,  душу
свою… Як довірився нині – довірюсь у битві, як довірюсь у битві  –
довірятиму  скрізь. Во ім’я Перунове хай кров змішається  наша,  і
ніколи не проллє її більше зброя наша…
   Вогнедар  різко хитнувся вперед, і з-під клинка побіг  кривавий
струмочок. Рогволод поспішно відсмикнув зброю.
-  Запам’ятав?  –  спитав Перунич, беручи  свого  меча,  -  зможеш
повторити?
   Всеславич  кивнув  і  теж оголив груди. У  нього  навіть  вуста
побіліли  від  піднесення, а голос зривався і тремтів.  Коли  кров
бризнула на Перунів клинок, княжич навіть не здригнувся, настільки
великим було його захоплення цією хвилею.
  Юнаки обійнялись рана до рани, відчуваючи, як змішується червона
волога  Опісля  Перунич  зняв з себе дерев’яний  оберіг-громовицю,
дарований йому колись Далебором, і вдягнув його на Рогволода.
   Княжич  похапцем розплутував ланцюжки. На шиї  у  нього,  окрім
хрестика, висів ще який-то круглий оберіг зі срібла.
-  Се  мені, - вимовив, - жрець отой дав…опісля обряду. Говорив  –
венедська… Оберігає від зла з чотирьох боків світу…
    Вогнедар   розгледів  на  срібному  колі  чотири  свастики   і
рівнораменний хрест з п’ятьма зубцями на кінцях.
-   “Рука   Світовида”,  –  вимовив  з  пошаною,  -  мені  Далебор
розказував. Це дуже сильний оберіг з Руяну.
- Тобі, побратиме, - сказав Рогволод, - тобі так потрібна оборона,
бо ти один, як той дуб у полі.
    Дідо  Сулиця,  котрий  прийшов  невдовзі,  вийняв  діжечку   з
заповітною медовухою і пригостив друзів. Рогволоду ж сказав:
-  Не  треба, аби знали, що син княжий з жерцем-язичником братався
кровно. І так уже Поділ гуде від зайвих розмов.
-  Я не боюся нічого і пишаюсь братом таким, - відповів княжич по-
юнацькому вперто.
  Дідо хмикнув:
-  Це  тобі  не в лісі, княжичу, а у Києві… Батькові  твоєму  таке
пошкодити може.
-  Отже, житиму в лісі, - мовив Рогволод, - але не відмовлюсь  від
ap`r`  свого.  Батько  ж  обіцяв Вогнедарові  повну  волю  славити
Древніх Богів у самому граді.
- Але ж люди від такого одвикли вже, - сказав Сулиця.
- Я їм нагадаю, - озвався Вогнедар, - і почну вже завтра…
   З  того дня Вогнедар почав блукати містом, заходячи трохи не до
кожної хати. Незабаром кияни звикли до чубатого воїна, при боці  в
якого  завжди висів меч, через плече – гусла, а поруч, наче  тінь,
біг  величезний вовцюга. Багато хто чував про його відвагу у битві
та про участь у визволенні Всеслава, тож вітали Перунича якщо й не
завжди  радо,  то,  принаймні,  з  цікавістю.  Якщо  господарі  не
випрохували  гостя  геть, то юнак сідав на  лаві,  клав  гусла  на
коліна і починав оповідати.
   Зима – то діло довге, а розумні речі цікаво й послухати. Почали
Перунича  вже й запрошувати то на один кут міста, то на  інший,  а
він оповідав те, що почув від Далебора за життя своє, жодного разу
не  повторюючись.  І про походи воїнів-ар’я, і  про  далеку  землю
Бгарати,  де  в  ріках водяться зубаті ящери, а   лісами  блукають
велетенські звірі на ім’я слонь, і про те, як виховували ар’я  тих
слонів  для  битви  й роботи… Дехто, щоправда,  вважав  –  вигадує
молодий  чародій, але потім хтось пригадав собі купецькі  оповідки
про  схожих  звірів,  що їх, нібито бачили  вони  у  царгородськім
звіринці.  А  як  обридали  сказання про  дальні  краї  –  починав
Вогнедар  історії  про  те,  що  було  на  землях  цих  від  часів
прадавніх.  Тут уже нишкли всі і слухали, затамувавши  подих,  про
орачів і воїнів, чия кров бігла й по їхнім жилам.
-  Хозари дійшли до граду Київського і там усілися, - оповідав був
Перунич у хаті Білозіра-коваля, а слухали його, окрім господаря  з
родиною,  люде  трохи не з усього Ковальського  Кута,  яких  ледве
вміщала переповнена хатина, - ті ж русичі, які не воліли бути  під
хозарами, пішли у степ до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж
теж  були ар’я, і не чіпали звичаїв наших, і рабів не брали, і так
лишили русичам життя руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів,
а  жонам  велике  зло  творили. А тоді готи-грабіжники  напали  на
русичів,  а ті взялись за мечі… І пращури наші потягнули на  готів
разом  з іронцями-конниками. Розтрощені були готи й втекли з  поля
битви.
- А з хозарами ж як? – питав нетерпляче молодий ковальчук Чорнота.
Білозір дав йому щигля, сам не менше захоплений оповідкою.
-  Хозари  рушили на нас години ратної,- вимовляв  Вогнедар  слова
безіменного свідка тих подій давніх, - і тут бо русичі кинулися до
битви  мов леви… І сказали:”Біда станеться, якщо Перун про нас  не
подбає!”  І  той  їм допоміг:як готи були розбиті,  так  і  хозари
вкусили  праху… Вперше тоді вони були розтрощені, і Русь  зітхнула
вільно.  Хозари  ж  утікали аж до Волги, сором  маючи…  Розбіглися
воїни   їхні,  покидавши  на  землю  мечі  свої…  І  мовили   тоді
Віщі:”Прийшла ж милість Божеська! Хвалимо Дажбога нашого, і Перуна-
золотовуса, які були з нами!”
-  Я  так  і  знав, що все скінчиться добре! – вигукнув Чорнота  і
заробив другого щигля.
-  Аби  скінчилося  лихом, то тут сиділи б  не  ми,  а  хозари,  -
всміхнувся  Вогнедар,  -  а  ми  були  б  у  них  дроворубами   та
водоносами.
-  Уміли люди і воювати, і жити, - зітхнув хтось, - а тут живеш  і
оглядаєшся…  За  Всеслава трохи легше стало, а  то  ж  свій  свого
боявся гірше за хозарина.
-  Та  й  хозар вистачає у Ярославлім граді, - підкинув  хтось,  -
пригріли  їх  князі,  а ті й раді сісти нам  на  шию…  Варто  лише
зайняти копу – і пропав чоловік… Лихва23 непомірна, не виплатив – і
незчувся  як став робом хозарським… І війни не було  –  і  наче  в
полоні.
- Хто тебе змушує брати гроші в обрізаних? – буркнув Білозір.
- Їсти щось треба, - зітхнув коваль, - хворів я довго… Не всім так
щастить, як тобі, старшино.
- Скільки ти винен?
- Та кілька резан24, але ж лихва…
- Заплачу за тебе…
- Та що ти, Білозіре, - розгубився коваль, - для чого?
-  Для того, - мовив Білозір різко, - аби бути гідним пращурів. Не
тільки той воїн, хто з мечем… Чи вірно говорю, чародію?
-  Вірно, - озвався Перунич, - якщо ми не вирятуємо один одного  з
рук ворожих, то хто це зробить за нас?
   На  Горі, у Княж-городі, Вогнедар теж бував частенько.  Всеслав
приймав  його  з  радістю, але наближені його кривились,  особливо
Рогдан, котрий незлюбив жерця-воїна ще з першої зустрічі.
- Ходить, душа поганська, - бурчав він так, аби дійшло й до князя,
- мутить народ… Для чого смердам товкти про подвиги ратні? Або про
ті  часи,  коли князі у вишиванках ходили? Добра на часі медовуха,
та не зрівнятись їй з винами заморськими!
  Всеслав лише посміювався з Рогданових слів. На Подолі був повний
лад,   а   гаптованою   сорочкою-оберегом  князь   і   сам   любив
похизуватись,   незгірш  за  пращурів.  Пробував   він   приручити
Перунича, даючи йому за пісні та оповідки гроші, та юнак  не  брав
нічого,  окрім  їжі, якою ділився потім з дідом  Сулицею.  Коли  ж
Всеслав  хотів  подарувати  співцеві золотого  ланцюжка  за  якусь
особливо вдалу пісню, Вогнедар мовив лагідно:
- Чи не забули ви, княже, що рахмани не беруть платні такої?
- Але ж це не гроші, - всміхнувся Всеслав, - чому б не взяти?
-  Щоб  душа  моя потім не була скутою цим ланцюжком,  -  відповів
спокійно Перунич.
   Всеслав  перестав  наполягати, видно зрозумівши,  що  Далеборів
учень  не  відступить від завітів навчителя. Рогволод же ходив  за
другом   тінню,  незважаючи  на  глухе  незадоволення  Всеславових
наближених.
   Раз  приятелі  вибралися  на чергову прогулянку  по  Княж-горі.
Вогнедар вже не один раз проходив повз багатий колись дім, що нині
стояв  пусткою.  Знав, що є то садиба Косняча-тисяцького,  розбита
киянами  під час ворохоби. Нині вирішив зазирнути всередину,  адже
жила  тут  колись  людина,  що була йому єдиним  кровним  родичем.
Людина, що зрадила рід свій. Рогволод, цього не знавши, відмовляв:
- Кажуть, що це лихе місце, бо й господар був лихим…
   Та  Вогнедар  зайшов  таки…  Дім було  засипано  снігом,  через
виставлені вікна віяв холодний вітер… Нічого не говорило про того,
хто жив тут – ні розбиті скрині, ні уламки меблів. Тихо було як на
цвинтарі.   Юнак  зайшов  до  кімнати,  що  певне,   колись   була
спочивальнею. Тут теж було порожньо. Від широкого різьбленого ложа
зосталися  уламки.  Гарненький поставець ромейської  роботи  лежав
дверцятами вниз.
   Полісун,  котрий  прослизнув до пустки  слідом  за  господарем,
ухопив  зубами  краєчок якоїсь білої тканини, що  виглядала  з-під
поставця.
- Що ти там знайшов? – спитав Вогнедар.
   Він  підняв  шафку і побачив білий згорток. Відвологла  тканина
виявилась жіночим платом, гаптованим калиновими кетягами.  У  плат
були загорнені дитячі іграшки – глиняний коник та дерев’яний меч.
   Перунич  заціпенів  зі згортком у руках. Плиткі  спогади  знову
бились  об  лід  на  пам’яті. Несподівана знахідка  нагадала  йому
пісеньку,  чуту  у  дитинстві.  Кияни  говорили,  що  Косняч   був
бездітним, хоча мав жону-бояриню. Чиї це тоді іграшки, що  так  не
пасували  до  боярського  дому?  Старшого  сина  Калини,  а  його,
Вогнедара,  незнаного брата? Для чого зберігав  їх  цей  жорстокий
чоловік? Чи пошкодував він хоч раз про те, що скоїв?
-  Брате, що ти там робиш? – озвався Рогволод з сусідньої кімнати,
- ходімо звідси, бо ще мара якась прив’яжеться…
  Вогнедар поспішно сунув згорток під кожушок. У вухах йому поволі
стихала колискова… Татко зробить забавочку… Глиняний коник та меч,
зроблений  по  дитячій  долоньці…  Юнак  провів  рукою  по   чолу,
відганяючи змору, і швидко пішов геть.
- І зовсім не треба було туди заходити, - бурчав княжич, поки йшли
bnmh вулицею.
-  Чи  мало  на світі лихих місць, - озвався Вогнедар, -  ось  це,
наприклад…
  Вони проходили повз Десятинну церкву. Юнак сказав поволі:
-  Тут колись був Перунів Гай… Учитель говорив, що Княж-город у ті
часи  був невеличким… А тут росли дуби до неба… І Перуничі берегли
завіти  пращурів…  Ця  земля  просякнута  їхньою  кров’ю…  Недобре
ставити Святиню на кістках переможених…
  Лице Вогнедарове стужавіло. Рогволод мимоволі відсахнувся.
-  Колись,  -  наче  крізь сон озвався Перунич,  -  ворог  прийде…
Узимку…  Наче  хмара… І Київ упаде, полишений  князями  своїми…  І
споруда  ця  завалиться під ударами таранів, поховавши  під  собою
тих, хто шукатиме в ній порятунку…
  Княжич схопив приятеля за руку:
- Хто прийде, брате? Половці? Коли?
- Не половці…, - Вогнедар важко дихав, - не знаю… Не бачу… Давить…
- Ой, лихо! – безпомічно мовив Рогволод, - та що з тобою?
- Оце, - озвався Перунич, поволі отямлюючись, - напевне і є сон… у
Наві… Учитель мені розказував, що таке трапляється з Віщими.
-  Ти бачив майбутнє?! – спитав Всеславич захоплено, - ніколи б не
повірив!
-  Недобрим  буде  майбутнє це, - сумно мовив  Вогнедар,  -  хвала
Богам,  ми  встигнемо померти, але рід наш зійде кров’ю  на  землі
нашій.  А все через те, що не хочемо жити як належить. Відповідати
ж за це нащадкам, та кого нині цікавить, як житимуть правнуки?
-  Це,  мабуть, страшно, - посерйознішав княжич, - мати дар такий…
Бачити й не мати змоги запобігти…
-  Чому  –“не  мати  змоги”? – лагідно сказав Перунич,  -  головне
робити все, що у силі твоїй. Знаєш, як б’ється останній живий біля
гинучої  корогви? Чомусь він та може запобігти – принаймні  ганьбі
довічній на імені своєму.
  Більше Вогнедар не ходив цим шляхом – настільки болючим було оце
його   перше  видіння.  Учитель  підказав  би,  як  жити  з  даром
віщунським,  та  не  було  поруч Далебора.  А  юнацьке  захоплення
Рогволода тільки додавало суму – княжич бо щиро увірував, що  його
приятель віднині знає все.
  У Батури-дереводіла Перунич також був частим гостем, і почувався
краще, ніж на Горі. Дереводіл, хоч і звався нині тисяцьким, але не
мав з того щастя. Все не міг забути загиблого сина.
-  Пропав  рід,  - жалівся він Вогнедару, - від Первня  не  чекати
онуків, а донька комусь іншому родитиме нащадків. Не стане у Києві
Батуричів…  А все я винен, гординю свою тішив. Сина в  дружину  за
великі грошики примістив, аби поруч з дітьми боярськими був Змагор
Батурин. І ось маю тепер…
-  Не  був би дружинником Змагор, - потішав Вогнедар, - то був  би
ратником.  Ви  не  винні в його загибелі. Так бо належало  йому  –
грудьми прикрити Київ від навали.
- Слабка мені втіха з того, - зітхав Батура, - краще б убили мене…
Розкажи-но, Перуничу, щось про землі далекі… Тільки про  війни  не
розповідай,  грець із ними, з тими війнами… Ти ось  минулого  разу
оповідав  про  країну  Чинь, де жовті люде  живуть.  Ось  про  них
розкажи, або про отих бгаратів, що на слонях їздять.
   Поляна теж любила слухати Вогнедарові оповідки, та юнакові  все
не щастило зостатися з нею наодинці. Весь час була вона то поруч з
зажуреною  матір’ю, а то біля неї товкся Первень,  похмурий,  наче
ніч.  Оце  єдине,  що не подобалось Вогнедарові у Батуриній  хаті.
Брат  Полянин дивився на нього навіть не вовком  - змієм, а нехіть
свою  виміщав  на домашніх. Батура-то не дуже зважав  на  нелюбого
сина,  а от Світана, і так вбита горем, тільки й знала, що плакати
мовчки. Та й Поляна, видимо, страждала, бо усе-таки любила  брата.
А  не  ходити до Батури зовсім Перунич не міг себе змусити  –  так
приворожила його донька дереводіла.
   Згадав тоді Вогнедар, як говорив колись йому Далебор, що  кожну
людину  собі з’єднати можна, якщо, звісно, для цього є час,  і  та
k~dhm`  не  йде на тебе з мечем напереваги. Вирішив Перунич  якось
прихилити  до себе Первня… Зрештою, укоськував же він  і  коня,  і
вовка…  Чому  б  не спробувати поговорити з хлопцем,  невже  ж  це
набагато складніше, аніж осідлати Білогрива?
-  Первню,  -  мовив  якогось дня до молодика, котрий,  завбачивши
гостя  вхопив  свитку і хотів проскочити у двері, -  чого  тікаєш?
Може  поговоримо? Розказав би мені про Бога свого… Я ось  оповідаю
та й оповідаю, чому б і не послухати цікаві речі?
-  А то ти став би слухати, - озвався розгублено Батурич, - рідним
он  моїм  і то байдуже, хоч і хрещені вони, і до церкви ходять.  А
тобі для чого, язичнику, знання такі?
-  А  щоб  знати,  - сказав Вогнедар лагідно, - чи ви,  християни,
вмієте  правоту  свою доводити лише тоді, коли  маєте  за  спинами
озброєне військо, а чи й ось так, у мирній хаті.
  Первень сіряка свого поклав на лаву.
-  А  що  б ти хотів почути, - спитав ледь розгублено, - в Святому
Письмі кожне слово – істина…
- Що завгодно, - всміхнувся Перунич, - моя пам’ять витримає!
   Світана  та  Поляна якраз принесли води з  криниці.  Та  так  і
заціпеніли  у  дверях.  Первень та  гість  їхній  сиділи  на  лаві
рядочком і вели мирну бесіду.
-  І  сказано  бо – “не вбий”, - доводив Первень,  -  хіба  це  не
шляхетна заповідь?
-  А чи додано до неї, кого не можна вбивати? – питав Вогнедар,  -
по  крови рідного, одновірця, чи взагалі ворога? А вбити в обороні
своїй, чи в обороні землі своєї? Це як по-вашому – гріх чи ні?
- Взагалі не можна вбивати! - гарячкував Батурич, - аби люди блюли
цієї заповіді, то ніхто б не воював!
- Але воюють між собою і хрещені люди…
- І тим творять велике лихо, - зітхав Первень.
-  А  чи  написано  в  книгах  ваших,  що  можна  змушувати  людей
хреститись під страхом смертним?
-  Напевно ні, - задумався молодик, - але є люди, які не розуміють
слів…  Ось  ти  хоч  слухати можеш, а скільки людей  зневажають  і
Слово, і тих, хто мовить його .
   Світана  обід поставила на стіл, і Первень не пішов з  хати,  а
зостався,  бо  йому кортіло досперечатись. І далі вже  з  дому  не
тікав  й  на  батьків  не пирхав. А тільки-но з’являвся  Вогнедар,
одразу викликав його на розмову. Дивився він уже на Перунича як на
людину,  що виросла у тьмі, але дошукується істини, і щиро прагнув
його врятувати. Світана ж шепотіла до Вогнедара потиху:
-  Ой,  сильний  чародій  ти,  Перуничу!  Як  одмінив  мені  сина!
Злагідніло дитя моє. Правда, їсти більше не стало, але хоч з  дому
не йде…
  А Батура лише рукою махнув:
-  Оце  дібралась  пара:  мніх майбутній і жрець  теперішній.  Аби
язиками  тріскотіти.  Краще б розповів,  Вогнедаре,  щось  із  літ
минулих, абощо…
-  Вашому  сину,  -  всміхнувся Вогнедар, - якраз  і  не  вистачає
співбесідника.
-  Краще б обробляв дерево! – хмикнув Батура, - або одружився.  Не
нашого це розуму діло – суперечки богословські. Ти – інша річ,  ти
у волхва учився і дар слова маєш, не кажучи вже про інше. Так тобі
належить,  а  моєму  сину належало б справу мою  перейняти  й  рід
продовжити. За дідів наших, аби він й рахманом став, то  все  одно
залишив  би  нащадків, а нині? Сказав недавно Поляні, що  жони  то
спокуса  діавольська й гидота перед Господом, і що  вона  навмисне
ходить  павою, аби хлопці озиралися… Це моя-то Поляна!  Дівча  всю
ніч  проплакало… “Ах ти ж, -  говорю йому, - поганець, чи ж ти  не
від   жони   родився,   що   верзеш   отаке!”   Очі   опустить   і
стоїть…скромник.  Добре,  що хоч жінка  не  чула,  як  синочок  її
говорить про жон.
   Рогволод,  котрий  кілька разів бачив  Первня  у  Батури,  куди
приходив з приятелем, посміювався над сином дереводіла.
-  Кажу  йому,  -  оповідав  про першу зустріч,  -  “Я  Всеславич,
Рогволод. А ти, напевне, Первень?” Згадав-бо, як ти мені за  нього
оповідав.  А він і говорить та гордо так::”Петром мене  звуть,  не
Первнем…”  І  дивиться скоса. Батько мій мніхів  не  дуже  любить,
каже,  що  вони  забагато волі взяли у Києві. У нас,  у  Кривичах,
такого  нема. І про що ти з ним ото говориш годинами? Я б з нудьги
помер, їй-пра!
   Петро-Первень  же якось запропонував Вогнедару опісля  чергової
суперечки:
- Ти не хотів би побувати в храмі? Чи вам не можна?
- Чому ні? – відповів Перунич, подумавши, - подивлюся.
-  Такої краси, - мовив Батурич упевнено, - немає у капищах ваших.
Недарма  траплялося,  що люди руські хрестилися  у  Царгороді,  бо
бачили красу тамтешніх храмів і чули співи янгольські.
   Рогволод,  який  ходив за Вогнедаром скрізь,  почувши  це  лише
пирхнув:
-  Чи  не  думаєш,  чоловіче,  - мовив  до  Первня,  -  що  і  він
охреститься, почувши співи церковні?
-  Якщо вже йдеться про красу, - сказав Вогнедар, - то я хотів  би
подивитись кирикон у Ярославлім граді.
- Святу Софію? – зрадів Первень, - то ходімо!
   До  Ярославлього граду юнаки подалися втрьох.  За  ними  вірною
тінню  біг Полісун.Біля храму Первень попередив, що треба залишити
зброю,  і  Вогнедар  зняв меча, а стерегти його попрохав  вовцюгу.
Сіроманець влігся біля сходинок і заховав морду між лапами.
-  Ти,  лишень, май на увазі, - навчав Первень, - що язичникам  не
можна йти далі притвору.
-  Я  не  порушуватиму  звичаїв, -  озвався  Перунич,  -  раз  так
належить, то хай буде…
   Собор  з  рожевого каменю височів над ними, а з середини  линув
багатоголосий  спів і солодкавий запах незнаних  курінь.  Вогнедар
пройшов у різьблені двері, знову зі здивуванням помітивши  на  них
знайомі взори безкінечнику, і зупинився перед другими, розчиненими
дверима.
   Велетенська  зала освітлена була не стільки скупеньким  зимовим
сонечком,  скільки блиском свічок. Блиск вбирав очі – виблискувала
смальта  на  стінах  та  позолота на  підсвічниках.  Молодий  воїн
пожалкував,  що  не можна пройти і роздивитись усе  зблизька.  Він
глянув на стіни притвору і раптом усміхнувся…
   По  стінах  цих  котилися свастики-сонечка, і мчали  кудись  на
безвість  крилаті пси – охоронці вогню. Невідомий митець не  забув
нічого  –  просто перед Вогнедаром квітло Дерево  Життя,  а  попід
стелею вився оберіг з дубового листя. Юнак згадав слова Поляни про
те,  що  в  Святій  Софії “наші візерунки”.  Дівчина  була  права,
щоправда красу цю теж, видко, не пускали далі притвору.
   Повернулися Первень з Рогволодом, які пройшли були до  середини
храму.
- Роздивився хоч щось? – спитав Батурич.
- Так, - озвався Вогнедар, - я дізнався про те, що хотів.
   На вулиці Перунич оперезався мечем і гукнув на Полісуна, котрий
зацікавлено принюхувався до запахів, що линули з храму.
-  Про що дізнався? – не відставав Первень, - побачив красу церкви
Христової?
-  Побачив, - мовив Вогнедар, - побачив багато блиску. Наша  краса
спокійніша.  Як  от у цьому прихатні… притворі. Вона  не  пригинає
людей до землі. Я як загледів Симарглів на стінах, так наче друзів
зустрів.
- І ти зовсім нічого не завважив окрім того поганства на стінах? –
мовив Первень розчаровано, - отець Феодосій говорить, що треба все
це замазати, аби не сомущало.
-  Напевне, так і зроблять, - мовив Перунич з жалем, - а  даремно.
Лише  це  місце може привернути увагу язичника, якщо вам  уже  так
забаглося  когось  навертати. Адже ми  не  є  дітьми,  яких  можна
звабити блискітками. І нехай спопеліли Святині наші – та є  сонце,
3  вітер,  і  дуби  у пущах… І Дніпро гримить порогами.  Це  краса
могутня,  як Боги, а є ще краса ніжна, мов дівчина. Віщий  Далебор
говорив  мені  колись:”Перед смертю видимою не схиляй  голови,  та
коли  йтимеш  повз  яблуню, що квітне, – нахились,  аби  не  збити
цвіту.” Коли ти востаннє бачив квіти на яблуні, Петре?
-  Не  пам’ятаю,  - розгублено мовив Батурич, - чи  й  не  диво  –
квітка… Ну яблуня і яблуня… Дивак ти, я тобі про церкву, а ти мені
про яблуню...
  Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:
- А коли у сніжки грав востаннє?
-  Та  коли  хлопцем  був, - сказав Первень здивовано,  -  а  тобі
навіщо?
-  А  ти, Рогволоде? – спитав Перунич весело, - грав? Чи це не  по
чину княжичу?
-  Чого це? – хмикнув Рогволод, - грав… З братами. Вони мене  весь
час побивали…
-  А  мене  Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів,  і
засумував  якось.  Зима теж була… Сніги… Вовки  десь  вили.  Віщий
говорив,  що  є  краса  у всьому. Навіть у такій  зимі.  А  тут  –
подивіться довкола!
   Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на  Подолі
курився  димок. І на цьому білому тлі виблискували промені  сонця-
Поревита.
-  Дивіться!  – сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода,  -
ну, дивіться же!
   Княжич  нагріб  повну  жменю снігу і  з  задоволенням  пожбурив
сніжкою  в  Первня.  Той опирався спокусі скільки  міг,  але  коли
отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.
- Дивіться! – повторив Вогнедар задихано, - це ніколи не згине… Бо
Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні,  і
квіти…  Аж  поки  не обернеться Колесо Вічності, але  й  тоді  все
почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть – а це
залишиться!  Мені  не треба їхати за красою до  Царгороду  –  вона
довкола!
   Він  ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши  мимо,
влучила  в  якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав  за
ними.
- Ой, лихо! – вигукнув княжич, - чи не сталося чого?
- Вибачте, вельмишановний, - озвався і Вогнедар, - ми захопилися…
-  Я  бачу, - м’яко мовив чоловік в киреї поверї чорного  монашого
вбрання,  - Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника,  а  він,
здається, навернув тебе…
  Розчервонілий Первень раптово зблід.
-  Отче  Алемпію,  -  мовив прохально, - благаю,  не  кажіть  отцю
Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.
-  Нічого, - мовив мніх поблажливо, - діло молоде… А ти, юначе, чи
не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?
- Я і є Вогнедар, - мовив Перунич, - а Первень дійсно ні в чому не
винен…  То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим,  що
цього йому не належить…
   Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки  в  очах.
Мніх заспокійливо хитнув головою.
-  Нічого не сталося, - повторив, - я йшов за вами і чув дещо, сам
того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.
  Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:
- Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.
-  А  грамоти  тебе навчено? – допитувався мніх, - я  бо  доглядаю
книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.
-  Я  вмію  різьбити резами, - сказав Перунич, - і  знаю  священні
руни.  Писаних  же  книг не бачив ніколи, бо не  у  наших  звичаях
нищити живу твар задля пергаміну.
-  Ти часто буваєш на Горі, - мовив Алемпій, - то якось зайшов би,
подивився.  Я  попереджу переписчиків, аби вони не дуже…  жахалися
тебе.
- Ви не вірите, що я відьмак? – спитав Вогнедар з усміхом.
-  Я  досить  помандрував по світі, - сказав  мніх  лагідно,  -  і
надивився  ріжного люду. Свята молитва й хрест бережуть від  лихої
сили,  та  я не думаю, що людина, яка схиляє чоло перед  квітнучою
гілкою є лихою.
  Алемпій пішов собі, а Первень ще довго віддихувався.
- Підвели мене! – жалівся, - ой підвели! Про все забув за сніжками
вашими. Ще добре, що натрапили на Алемпія-книжника, він нікому  не
розкаже,  а  якби  трапився хтось інший…  А  гріх-то,  гріх  який!
Замість  про Бога думати – я у сніжки грав як отроча!  А  все  ти,
язичнику,  заплутав  мене геть! То сонце, то яблуні,  то  на  сніг
подивись, то довкола глянь! Дивитись треба в душу свою і зріти  її
мерзоту  гріховну! А помисли очищувати молитвою! А  тобі  іграшки!
Перуну  кровожерному служиш, а торочиш про квіти… Тьху! Щоб  я  ще
колись заговорив з тобою!
-  До  книгозбірні  підеш? – спитав княжич, коли  Батурич  подався
геть.
-  Цікаво  подивитись, - відповів Вогнедар, - мніх цей  незвичний.
Зазвичай такі люди вважають, що немає знань, більших за їхні.  Цей
теж так вважає, але, принаймні зрозумів… про яблуні.

                                ***
   Первень  недарма боявся так свого наставника. Грізний  Феодосій
раз  у раз з’являвся у палатах княжих, аби покартати Всеслава,  та
нагадати  йому про Ізяслава-вигнанця. Потрапляв ігумен  Печерський
при цьому якраз на гульбища, яких не терпів. Брячиславич бо, як  і
рід  його,  любив  веселощі,  музик та  скоморохів  і  не  цурався
хмільного меду. А, аби з’єднати собі бояр полянських, трапези такі
влаштовував Всеслав частенько.
   Ізяслава Феодосій теж частенько соромив поганськими веселощами,
та  Ярославич  хоч  би  каявся щиро, аби  потім  знову  согрішати.
Всеслав же, свавільний і гордий, зневажав повчання, хоч лихі,  хоч
добрі. На лихо зобачив якось Феодосій у князя Вогнедара з гуслами.
Співець-поганин   був   останньою  краплиною   в   списку   гріхів
Всеславових.
-  Ти,  княже, - гримів Феодосій у трапезній, - і люди  твої  лише
зветеся християнами, а живете як язичники! Лукавий задурює  вас  і
таким  і  сяким  чином,  і  од віри вас  відвертає  і  трубами,  і
скоромохами,  і  гуслами,  і русаліями! А  глянь-но  на  втолочені
грища,  по яких товчеться простолюд, людей тьма на них,  а  церкви
порожні  стоять!  Коли  ж  буває година  молитви,  то  рідко  кого
зустрінеш у храмі! От і кара буває народові за гріхи: або  смерть,
або голод, або нашестя поганих, або ще якась біда…
-  І  що  ото  ви, отче, - мовив з несмаком Всеслав,  -  весь  час
крячете,  мов ворон! Біда… Біда… Напасті… Видасться посеред  битви
спокійна  година, так і ту зіпсувати хочете. Що  вам  до  людей  з
їхніми грищами, хай краще гуляють, ніж ворохобляться, а до русалій
літніх ще дожити треба.
- А ще тримаєш при собі, княже, - не відступався Феодосій, - жерця
поганського  і  вуха свої занечищуєш словами  його!  І  син  твій,
отрок,  з  ним  же, поганином, дружбу водить, і сам уже  став  мов
язичник!  Женіть чоловіка цього геть, бо сама його  присутність  –
ганьба палатам княжим!
   Вогнедар  опустив  очі.  Цей чоловік,  що  звав  його  ганьбою,
нагадував  Далебора до болю в грудях. Юнак був навіть радий  тому,
що несамовитий мніх кляв його –  бо це було не схожим на Далеборів
рахманський  спокій.  Всеслав теж завважив  подібність,  бо  мовив
різко:
-  Мало з мене було волхва того, так тепер ви, отче, не даєте жити
як  хочеться!  Прямо  мара яка-то, до чого ви схожі  з  Далебором-
небіжчиком і голосом, і лицем, і тим, що кожен своє гне… Тільки  й
ріжниці,  що  він Перуна славив, а ви – Христа. Та й  не  гнівався
отак  як  ви  аж  до крику. Він часом не був вам  братом  кровним,
Далебор-то, Перунич?
  Стріла трапила у ціль – мніх збілів на виду, але мовив твердо:
-  Нема  у  мене інших братів, окрім братів во Христі, і  не  було
ніколи!
“Ой,   неправду  казав  чоловік  цей,”  –  думав  Вогнедар,   коли
пробирався засніженою вуличкою до хатини діда Сулиці, - та  тільки
хто  пам’ятає тепер синів воєводи Мстислава? Хіба що дідо  Сулиця,
та й то навряд!”
  Дідо, однак, аж образився такою недовірою.
-  Про такі речі, воїне, тільки мене й питати треба, я бо не  лише
один  з найстарших на Подолі, але й пам’ять зберіг, чого не скажеш
про решту старині.
   Вогнедар,  коли  зайшов до хати, видобув  з  торбини  лагоминки
ріжні, якими наділив його Всеслав, і Сулиця задоволено прицмокнув:
-  Казали  мені  добрі люди – для чого, злидню, зуби  зберіг?  Для
того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!
   Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши
для пам’яти з заповітної баклажки.
- Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-
Божичів.  Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова,
забув  уже.  П’ятеро братів – як п’ять пальців на руці! Найстарший
разом  з  батьком-воєводою ще Святославу-князю службу  правив,  аж
поки  і  голову  склав десь на Подунав’ї. Другого  замолоду  звали
Данком,  оце  ж  і був Далебор-волхв, а ще двоє братів  навчалися:
один  у  Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же – у Велесичів.
П’ятий  же  тоді  хлопчиськом був, а звався  Богодаром.  Оце  ось,
Перуничу, і є отець Феодосій…
-  Славний  рід який, - мовив Вогнедар замислено, -  воїн  і  троє
рахманів…
-  Та  й  отець Феодосій, - прищулився дідо, - теж, як ти говориш,
рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть
оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу – один згорів разом  з
Чарою  у  Святині, коли підпалили її князеві найманці,  другого  ж
убили  на  торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у  граді  не
було,  та  думали,  певне, рідні, що і його вбито  у  Гаї…  Словом
лишилась мати їхня з одним Богодаром…
- А батько-воєвода? – спитав юнак.
-  А  тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки  вірний
він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону
його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся
князь  людини, сини якої погинули через нього, та тільки  відіслав
воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там
Богодар  і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову  склав  у
якійсь  сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала  І
виросло   дитятко.  Знов-таки,  не  відаю,  де  воно  премудростей
ромейських  набралося,  на  порубіжжі сидячи.  Але  пішов  хлопець
коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в  чисте,  він
же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть – а  у
його  піст…  Мати  веде  його вчитись ділу ратному,  аби  батькову
справу  продовжував,  а  він  у намісника  княжого  найнявся  печі
топити,  та за півроку жодного разу сажі з себе не змив  –  так  і
ходив  у  золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого  норову
була,   це   тобі  не  Світана  Батурина,  котра  голос   відвести
соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко – рукою, і ременем,
палицею  навіть.  Він же все приймав з подякою та  покорою,  а  зо
шляху свого не звертав…
-  Зрозумів я зі слів Батурича, - озвався Вогнедар замислено, - що
людям хрещеним, аби вповні дбати про дух, треба позбутися тіла…
-  Оце ти вірно мовив, - хмикнув Сулиця і потягнув з баклаги, -  а
яка  користь, скажи, себе катувати, коли й так життя несолодке.  Я
ось  скільки і голод терпів, і холод, а ближчим до Бога  не  став…
Словом,  билась-билась з сином воєводиха, доки  не  вирішила  його
одружити,  аби дурість вийшла з голови. Він же крадькома  утік  із
дому та й пропав десь. Знайшла його мати поміж якихось прочан,  що
йшли  у  святі  землі заморські, додому привезла, добре  вибила  і
bdcmsk`  на ноги ланцюги. Та не вік же тримати у кайданах  рідного
сина! Тільки зняла ланцюг – він знову втік…
-  От  же  лихо! – мовив Перунич, щиро жаліючи жінку,  -  малим  я
думав,  що  на  хрещених людях лежить закляття. Послухаєш  таке  й
подумаєш – і справді…
-  Вдруге, - продовжував Сулиця, - об’явився її синок у Києві  уже
як  Феодосій. Тоді у нас тут і монастиря не було, а жили у печерах
відлюдники,  спасались, як самі знали. Було їх зо два  десятки,  а
старшим  –  отець Антоній. Лагідний чоловік, добрий – мов  дитина.
Кого не стріне – оповідає, як-то світ Божий чудово влаштовано,  та
про добрість Ісусову. Аби я його до того, як нас мечами до Почайни
загнали,  почув,  то може б і сам повірив. Ну, воєводський  син  і
взявся  за  них!  Зараз  там  мніхів  зо  дві  сотні,  і  монастир
збудовано,  а вже навчає їх отець Феодосій точно, як його  батько-
воєвода  ратних  людей  навчав. Мати ж знайшла  сина  і  у  Києві,
просила,  аби хоч поговорив з нею, він же звелів передати,  що  не
може  сквернитися з жоною розмовляючи. Може він, мовляв,  говорити
лише з невістами Христовими.
- А що ж на те мати? – озвався Вогнедар.
-  А  мати, воїне, ходила довкола, побивалася та плакала,  зрештою
роздала волоцюгам якимось майно своє і постриглась у черниці. Тоді
побачила сина, а через два тижні померла.
  Дідо з сумом відставив порожню баклагу і додав:
-  Аби він убив її ножем – менше б страждала, бідолаха. Чого  чуба
повісив, Перуничу?
-  Думав  я  колись, - зітхнув юнак, - чого це учитель  ніколи  не
оповідав  за рід свій. Цікаво, чи бачились брати опісля  материної
смерти?
Може  й  бачились, - мовив дідо, - літа за два до Кривавої Зорі  у
небі,  зайшов  до мене мніх, жебраючи на монастир.  І  оповів  між
іншим,  що  отцю  Феодосію сатана являвся вночі,  ликом  на  нього
схожий,  тільки очі жовті, і при зброї. І отець Феодосій,  мовляв,
диявола  того  прогнав молитвою і святою водою. Послухав  я  тоді,
подивувався,  а  нині  думаю – се ж брати  зустрілися,  поговорили
незлагідно, махнув твій волхв рукою, та й подався на Хорсицю,  або
ще куди. Він бо теж чоловік був затятий і до смерті вірний, тільки
на  свій  копил…Сподіваюсь, Перун зоставив йому  меча  і  місце  у
війську.

                                ***
   Всеслав  тому  не забороняв сину товаришувати з Вогнедаром,  що
навчав  той  юнака,  ніби  між іншим,  справі  вояцькій.  За  зиму
Рогволод  витягнувся  і зміцнів, руки йому  перестали  боліти  від
вправ,  а мечем княжич вимахував нині набагато краще, ніж  раніше.
Всеславич дуже полюбляв подібні заняття і докоряв приятелеві, коли
той полишав їх задля відвідин книгозбірні.
-  Для  чого тобі книги, - бурчав Рогволод, йдучи за приятелем  до
колишніх палат Ярославліх, - ти сам як книга… Воїну потрібен  меч,
а не читанки.
   Отець  Алемпій  же, котрий і запросив Вогнедара  подивитись  на
писану  мудрість,  приймав обох друзів зі щирою  радістю.  Тих  же
мніхів-переписчиків,   котрі  обурювались  присутністю   відьмака,
котрий не розлучався з мечем і вовком, заспокоював:
-  Душа  поганська  до  світла тягнеться. Чи  можемо  ми  заважати
промислу Божому?
  Сам показував Вогнедару книги, писані слов’янщиною подунавською,
тримаючи їх, наче коштовність.
- Тут, - говорив, - уся мудрість світу. Велике діло – книга.
-  Мудрість тримати слід у пам’яті, - мовив Вогнедар замислено,  -
книгу  знищити  легше, ніж чоловіка. В нас були люди  з  могутньою
пам’яттю, що зберігали знання з прадавніх часів. Дощечки з’явилися
пізніше… А деякі речі і взагалі заборонялося записувати.
-  Але  ж  усе неможливо запам’ятати, - заперечував книжник,  -  і
розказати  тими  ж  словами…  Ось  послухай-но  слова  про  діяння
Qo`qhrek нашого, записані апостолами його.
- Що то є – “апостол”?
-  Учень, - відповів Алемпій, - як же пощастило тим людям, що були
учнями самого Господа!
- Про втілення Божі, сиріч аватари мовою Древніх, говорять і Веди,
- сказав Вогнедар зацікавлено.
-  То  були  несправжні Боги і фальшиві втілення, - мовив  книжник
лагідно, - Бог один…
   Вогнедар  знизав  плечима. Він не розумів  такої  нетерпимості.
Історію  Божого  втілення з чужих країв  юнак  вислухав  зі  щирим
зацікавленням,  бо пам’ять його завжди вбирала знання  наче  пісок
воду,  ніколи не насичуючись. Для чого він запам’ятовував те,  або
інше,  Перунич часом і сам сказати не міг. Навчився він  розбирати
писані  книги,  бо буквиця їхня була схожа на рези,  почав  читати
сам,  бо  в  глибині душі вважав, що Алемпій не розкаже йому  всіх
таємниць. Далебор бо завжди говорив, що є просто собі знання, а  є
відання  таємні,  для посвячених. А якщо люди хрещені  усі  знання
свої  довіряли  книгам,  то може там і чаїлася  розгадка  погибелі
Руси.
“Вороги  чоловікові – домашні його” – прочитав він  якось,  згадав
вуя   Косняча,  Батурину  родину,  рід  Далеборів,  і   тут   таки
наштовхнувся на таке, що наче приском обпекло душу…
“Я не мир принести прийшов, а меча…”
   Рядки  пливли  перед очима, і бачив він крізь  них,  як  горіло
селище Боричів…
“Я  прийшов порізнити чоловіка з батьком його… Хто більше як  мене
любить батька чи матір – той мене недостойний… І хто більш як мене
любить сина чи дочку, той мене недостойний…”
-  І  це  не  є  таємницею,  - прошепотів  Вогнедар,  -  це  можна
прочитати… Цьому вчать… Чого варті тоді всі слова любові? Чи  знав
мій дядько рядки оці, коли йшов нас убивати?
   Перегорнув  книгу туди, де слова наводилися  учнів  Ісусових  і
знову наче наштовхнувся на меч…
“Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!”
“Із  ваших  покликаних,  браття,  небагато  хто  мудрі  за  тілом,
небагато хто сильні, небагато хто шляхетні… Але Бог вибрав немічне
світу,  щоб  засоромити мудрих, і немічних світу вибрав  Бог,  щоб
засоромити  сильне.  І  простих світу, і погорджених  і  незначних
вибрав Бог, щоб значне знівечити…”
   Щось подібне чув Вогнедар від Далебора… Напружив юнак пам’ять і
згадав:  це  ж  юний  Всеслав кинув схожі  слова  у  лице  мудрого
вчителя…
  А тоді пішов на нього з мечем…
  Закрив Вогнедар книгу аж з острахом яким-то, наче то були списки
заклинань,  зоставив  на  столі, та й  полишив  і  книгозбірню,  і
доброго  книжника  на  превелику втіху  Рогволодову,  котрий  щиро
нудився  поруч  з другом. Алемпій же якось перестрів  приятелів  і
спитав Перунича:
-  Чому  занедбав книги, юначе? Чи зрозуміти не  можеш,  так  я  б
пояснив…
-  В  кращі часи, - мовив Вогнедар, - знали рахмани наші  мудрість
чужоземну  і  зі  спокоєм порівнювали її зі  своєю.  Але  не  можу
порівнювати  я зі спокоєм, бо во ім’я мудрості вашої винищено  рід
мій. Вогнем та кров’ю хрещено Русь, і прокляли ваші жерці тих, хто
вашого  Бога не зміг полюбити як свого. Тому не вірю я ні в  любов
ні  в  милосердя християнське. Дивуюся тільки, чому слова оті  про
знищення Роду доступні усім, а не тільки рахманам вашим.
  Мовив зі смутком старий книжник:
-  У  справах  віри, юначе, треба жити не розумом, а серцем.  Чому
зупинився  ти саме на тих словах? Невже не просвітили тебе  діяння
та страждання Христові?
-  Були  і в нас, чоловіче добрий, - озвався Вогнедар, - і волхви-
цілителі,  і волхви-співці, і волхви-воїни, і кожен по-своєму  люд
рятувавв.  Та ніколи не кляли вони чужоземців за те, що не  любили
r3  Дажбога,  Перуна  чи Велеса. І вогнем та мечем  на  віру  свою
ніколи  не навертали. Адже кирикон святого Іллі збудовано у  Києві
задовго  до  звоювання Аскольдового. І жили поруч з  нами  хрещені
люди  вільно  сотні  літ. Кажете – світло несете  ви  поганам,  та
тільки осліпило світло це онуків Дажбожих.
-  Треба  бути  милостивим до тих, хто вагається, -  вже  суворіше
сказав Алемпій, - до таких же як ти, юначе, милосердним треба бути
зо  страхом, і не торкатись навіть до одежі, опоганеної від  тіла.
Біда твоя у тому, що розум твій повен знань диявольських, і світло
істини не проникає за цей мур.
-  Але  не думати я не вмію, - сказав Вогнедар спокійно, - а сліпо
вірити словам чи книгам не можу та й не хочу.
   За  заняттями своїми юнак і не помітив як настала весна. Різдво
він  видзначив  свого  часу разом з дідом  Сулицею,  згадавши  при
святковій  вечері  всіх загиблих своїх, а ось новоліття  намагався
вирахувати  по  Далеборовим табличкам, котрі  знайшов  у  нього  в
торбині,  і  не  зовсім  був певен дня. Та пробився  уже  ряст,  і
почулись  дівочі  співи, а малеча носила по  вулицях  пташенят  із
тіста. Тепло року цього прийшло несподівано швидко – ось він  був,
сніг, а ось нема його.
  На Батуриній вулиці дівчата водили коло. Вогнедар, який вже й не
мріяв  побачити  Поляну саму, раптом загледів її посеред  дівочого
гуртка вбрану, наче писанка.
-  Перуничу!  –  зацокотіли дівчата, котрі слухали  його  оповідей
узимку, - скажи-но, коли дощ бризне?
- Позавтра, - серйозно мовив Вогнедар.
-  Поглянь, ось невіста Перунова! – якась бойовита дівчина вказала
на Поляну, - чи гарна?
   Завжди знаходив слова молодий воїн, хоч з ворогами говорив, хоч
з приятелями, а тут йому наче заціпило.
-  А  правда, - причепилось знову язикате дівча, - що колись Перун
хотів одружитись з людською донькою?
-  Як оповідали, - здобувся нарешті Вогнедар на слово, - Вишній  і
справді  покохав  людську красуню. Та коли доторкнувся  до  неї  –
стала  дівчина  попелом,  бо  не в змозі  людина  пережити  обійми
Блискавиці.  Нині вона є Перуницею, що дає живу воду  загиблим  на
полі  битви. Але пращури щороку обирали таки жону для Громовержця.
Се  мала  бути найкрасивіша дівчина, котра ставала потім  подругою
Перунова воїна, який мав здолати усіх інших у вправах вояцьких.
  Дівчата захихотіли:
-  Цікаво було б подивитись на таке… Поляно, ти хотіла б,  аби  за
тебе змагались воїни?
-  А  раптом  переміг  би нелюбий мені? –   чомусь  сумно  сказала
Батурівна.
-  Той, хто тебе кохає, - вирвалося у Вогнедара, - здолав би сотню
мечів…
   Посмутніла Поляна вибралась з дівочого гурту і пішла, тріпнувши
косою.
- Чим я її образив? – озвався Перунич розгублено.
- Багато пісень ти знаєш, вояче, - мовила руденька дівчина, та, що
чіплялась  з  питаннями,  -  а душі дівочої  не  розумієш  зовсім.
Ходімо, подружки, нехай він далі думає-гадає!
   Та  й  утекли  дівчата  зі сміхом, а Вогнедар  ще  довго  стояв
замислено.  І вірив здогаду своєму, і боявся вірити. Подумав  був,
що  слід поговорити з Поляною сам на сам, тоді зітхнув – для чого…
Не має він ні притулку, ні майна, нема куди йому привести жону,  а
життя  його  залежить  від того, скільки Всеслав  протримається  у
граді.  Та  якщо навіть і зостанеться тут назавжди –  хто-зна,  що
прийде до голови свавільному князю, коли скаже йому співець-рахман
якогось   дня   слова  незлагідні.  Хоч  і  подобався   ніби   він
Брячиславичу,  а  все  ж слова хвали від співців  найманих  слухав
Всеслав  з  більшим задоволенням, аніж сказання пращурів.  Даремне
сподівався Далебор, що з віком вилюдніє його колишній учень – мимо
всієї   хоробрості   і   сили  було  щось  у  Всеславі   нестійке,
mebp3bmnb`feme, і сподіватися на нього в чомусь – все одно, що йти
по болоту.
   Як  зовсім  потеплішало  –  віднайшов  Вогнедар,  мандруючи  по
околицях  міста, самотнього дуба, не такого древнього, звісно,  як
Прадуб,  але мало дерево те може зо дві сотні літ. Біля дуба  того
була  криничка, що збереглася також з добрих часів. Люди з  Подолу
часом  зоставляли там скромні пожертви. Отут і зробив собі Перунич
хижку,  почистив та опорядив криничку й склав невеличке требище  з
каменю. Запалив вогонь, тертям, як то й належало, й просидів  ніч,
дивлячись  у  полум’я та очікуючи знаку од Вишніх. Пахощі  сушених
трав,  останніх з Далеборової торбини, нагадували про  Хорсицю,  а
над  головою  жменею блискіток виблискували зорі.  Жарини  вогнища
зливалися у вогняні кола...
“Про перемоги Індри співати я маю, - згадував поволі юнак прадавні
слова,  що,  повторені сотнями вуст, дійшли  до  нього  з  безодні
віків,  -  то воїн великий…Він Змія здолав, і з брану він визволив
ріки…Ударом  ваджри вогняної… Змієве ж тіло лежить, наче  прорвана
гребля,  водами  вкрите, і вічно шумують там води…Змія  подоланого
давлять  вони  і  стискають…Сон, вічний сон покрива  тепер  ворога
Індри.  Та  запитав Громовержець зі смутком: ”Людино! Чи наберешся
ти сил, аби Змія здолати в собі?”
   Зранку,  ще  тільки на світ благословлялося,  почувся  кінський
тупіт.  То примчав Рогволод, котрий не знайшов приятеля у  Сулиці,
але  дідо вказав княжичу дорогу. Вогнедар, заглиблений у себе,  не
одразу  прийшов  до тями, і княжич теж принишк,  обережно  припнув
коней  –  свого Гнідка та Вогнедарового Білогрива,  біля  хижки  й
присів поруч з другом.
-  Сонце  сходить, - раптом озвався Перунич, - ти знаєш, як  треба
його зустрічати?
-  Знаю, - похвалився Рогволод, - я навіть славень завчив від того
старого з пущі…
-  Слова  приходять потім, - мовив Вогнедар, поволі  зводячись  на
затерплі ноги, - спершу навчись дивитись…
   Рогволод  слухняно  обернувся на  схід,  що  пломенів  багряною
смугою.
- А що я маю побачити? – спитав.
- Себе, - серйозно сказав Вогнедар, - і Всесвіт… А потім Всесвіт в
собі…
-  Я  тебе  не розумію, - озвався Всеславич розгублено, -  говориш
загадками якимись…
-  Не  намагайся щось розгледіти, - мовив м’яко Перунич, -  просто
дивись…
   А  передвічне полум’я вже плавилось у водах Дніпрових, і  перед
ним  котилося  світло, наче кіннота до битви. Рогволод  застиг  на
місці,  вражений цією міццю і почув Вогнедарів голос, що  вимовляв
знайомий славень:
-  Дажбоже,  на струзі пломеннім пливеш ти по синьому  небу…  Твій
подих – життя і притулок для цілого світу… Ти – Світло моє!
   Рогволоду перехопило подих від захвату. Се вперше він зрозумів,
чого  навчав  його  Перунич. На єдину коротку  й  довгу  мить  він
розчинився у цьому світлі і став ним… А потім світ знову стисся до
звичних розмірів, і Сонце стало просто собі весняним сонечком.
-  Я  не  забуду  цього довіку, - мовив княжич,  коли  вони  верхи
повертались до міста, - що це було, Вогнедаре? Чари?
-  Це  диво щоденне, - сказав Вогнедар, - аби я не зміг би  бачити
таке щоранку, у мене розірвалося б серце…
- А можна прийти завтра?
-  Та  звісно ж, - всміхнувся Перунич, - я, певне, нині  й  житиму
біля того дуба.
   Так він і зробив, і почав до дуба навідуватися люд з Подолу  та
довколишніх весей уже не криючись. Аж до Батури-тисяцького  прибіг
якось один з його підлеглих.
-  Чи  бачили,  -  спитав, - як знайомець ваш старим  Богам  треби
править на виду у всього міста?
-  То  й що? – буркнув дереводіл, - на те він і жрець, аби правити
треби.
- А князь що скаже? Там же і син його…
-  Всеслав, кажуть, сам у волхва учився, - сказав Батура, - чого б
і сину не пройти ту ж науку?
-  А  митрополит  що  скаже?  –  непокоївся  градник,  -  а  мніхи
печерські?
-  Підуть  жалітися на Гору, а князь, як завжди,  посміється  –  і
тільки. І дай мені, чоловіче, спокій з тими требами.
- Ви ж, Батуро, наче людина хрещена! – не міг отямитися градник, -
а  видиме  поганство покриваєте! Дочекаємося, що  й  людська  кров
проллється біля того дуба…
  Батура мовив гірко:
-  Мій  старший син пожертвував Богу своєму і мною,  і  матір’ю  і
онуками  ненародженими…  Пішов  Первень  до  мніхів  вже  назавше,
переступивши  через материні сльози. Ми для нього  ніщо  –  худоба
непросвічена   й   гріховна.  Намагався  той  язичник,   Вогнедар,
повернути  нам  сина та не зміг. А щодо людської крові  –  поменше
слухай  казочок монаших. Не знаю, як у інших краях, а у нас  цього
не  водилося зроду, принаймні ні дід мій, ні прадід, про  таке  не
розказували.  Перунич дійсно прикінчить ворога зі  спокоєм,  і  ні
рука  йому не здригнеться, ні совість, але на беззбройного  ніколи
не  зведе меча. Небагато я запам’ятав з його оповідок, та  говорив
він  не  раз  про  криваві битви, і жодного  разу  -  про  криваві
пожертви. Тож не крути мені голову і не чіпай чоловіка.
   А  наступного  дня Батура прийшрв до дуба сам.  Вогнедар  якраз
насаджував  гайок  довкола  дуба-велета.  Знайшов  він  у  торбині
Далеборовій кільканадцять жолудів, дбайливо загорнутих у  шматину,
і  зрозумів, шо то діти гинучого Прадуба. Батура довго спостерігав
за його роботою, тоді спитав:
- Думаєш, дадуть їм вирости?
- Думаю, - відповів Перунич, - що вони мусять вирости.
- Тут тепер житимеш?
- Так належить…
-  Дивись, - попередив дереводіл, - не всім до вподоби й  пісні  і
діла  твої. І на Подолі на тебе косяться, а багацько можних  людей
так  і  зубом би перекусили. Не допустять вони повернення  Древніх
Богів,  бо носити полотнянку, як Святослав-князь, ніхто з  них  не
схоче вже. Риба гниє з голови, відаєш?
- Добачаю…
-  Всеслав теж не такий простий, яким здається… Я, був,  зрадів  –
оце  князь  для  люду…  А  він – наче трясовина  кривичська:зверху
твердо, а нижче – безодня… Не дуже довіряйся йому.
-  Я  й не довіряюсь, - вимовив Вогнедар, - але вибору немає. Може
хоч Рогволода вдасться навчити як слід…
-  Ось  що  ти задумав, - зрозумів Батура, - але ж для  цього  час
потрібен.  А  у  тебе  нема його, часу. Знаю  бо  я,  що  на  Горі
робиться:  побоюються можні як не Ізяслава з  військом  польським,
так  братів  його… А як ударять усі вони одночасно, і  Всеслав  не
одіб’ється, і ми погинемо. Дружини у Брячиславича тут, вважай нема
–  з  полочан  його ледве десяток вцілів опісля тої  битви,  а  на
Ізяславових людей можна було покладатись проти половців  йдучи,  а
не  проти  самого  Ізяслава. До того  ж  Всеслав  послав  гінця  у
Полоцьк,  за  військом, і незадоволені на Горі тим,  що  північани
обсядуть все у Києві.
-  Якщо  не  можна  нічого  змінити, - озвався  Перунич,  -  треба
терпляче чекати змін.
   Батура  лише  зітхнув. Його діяльна натура вимагала  нагального
вирішення  наболілих справ, а Всеслав все збував  смішками.  Зміни
могли  бути тільки лихими, ясно було, що й Вогнедар це розуміє,  і
Батура позаздрив витримці хлопця, чиє життя, або, принаймні,  воля
висіли на волосинці.
- Що ж, - мовив врешті дереводіл, - будемо чекати…

                                ***
   А через кілька днів примчав до Всеслава один з його вивідачів з
лихою  звісткою.  Ізяслав, мовляв, іде на  Київ  з  потугою  тестя
свого, круля ляського Болеслава.
   Оскільки сила ворожа була великою, звелів Всеслав знову збирати
рать.  Кияни зібралися охоче: усі бо стереглися помсти Ізяславової
за ганьбу та вигнання.
   Очікувати  ворога вирішено було біля Білгородки, що на  Ірпені.
Місце  для битви було там добре, за спинами - городище з підйомним
мостом.  Ратників  знову повів Батура, не  зваживши  на  голосіння
Світани.  Поляна ж все видивлялась межи кінних Вогнедара,  а  коли
побачила його на Білогриві, підбігла і взялася за стремено.
-  Хай бережуть тебе Боги твої, воїне! – мовила так тихо, що ледве
розчув її Перунич. Зате хоч стиснути встиг дівоче рученя і радів з
того.
  З духовних осіб цього разу ніхто не вийшов благословити військо.
Ратники на це не дуже зважили, бо на терезах долі були життя їхні,
а   от   серед  дружинників  почалися  розмови.  Поки  дійшли   до
Білгородки, дружина без битви порідшала трохи не вдвічі.  То  один
то  другий  комонний зникав вночі і мчав на захід сонця вимолювати
пробачення у колишнього князя.
  Брячиславич нервувався:
-  Розбіжиться дружина – з ким залишусь? Оці чорні круки в  рясах,
знову  підвели  мене… Кривичів моїх – жменька, а поміч  прийти  не
встигла…
-  Ратники не побіжать, - заспокоював Вогнедар, якого князь тримав
біля себе.
- Що мені з самої раті, - махав рукою Всеслав, - міщухи! Князь без
дружини – не князь.
- Половців добре ці міщухи били, - нагадував Перунич.
-  Переможемо,  -  бурчав Брячиславич, - стану рабом  віча…  Як  у
Новгороді… Тоскно…
   За  ті кілька днів, доки військо стояло під Білгородкою, втекло
ще кілька десятків чоловік. Між дружинниками та ратниками почалися
сварки.  Всеслав  все  більше  хмурнів  на  виду  та  шепотівся  з
Рогданом. Вогнедар намагався розважити князя піснями, думаючи  при
тому,  що  негайна  битва врятувала б все.  Але  тепер  зволікання
нерішучого Ізяслава було на користь йому – Ярославич вигравав  без
бою.
   Одного вечора Вогнедар сидів у князя в шатрі і співав йому  про
походи Святославові – пісні ці бо Всеслав любив найдужче. Та  нині
слухав похмуро, а тоді зауважив:
-  Пращура мого дружинники кістьми були ладні лягти за нього. А  з
моїх – ще кілька чоловік подалося до Ярославича…
-  Ратники вірні вам, - нагадав Вогнедар знову, - жоден ще не втік
і не втече…
-  Ратники,  -  вимовив Всеслав, - який я у  біса  князь  з  таким
військом…
  Встав Брячиславич і закрокував по шатру. А тоді мовив рішучо:
- Мабуть, прийму я пораду Рогданову…
- Яку, княже?
- Кинути все, і повертатись до Полоцька.
  Поволі поклав гусла Перунич.
- А Київ, а люди? – спитав.
-  Нічого  їм Ізяслав не зробить, - мовив Всеслав байдуже,  -  ну,
вкине кільканадцять чоловік до порубу…
-  Ці  люди життя вам врятували, княже! – вимовив Вогнедар,  -  як
можна їх ось так зоставити?
-  Ти мені життя врятував! – мовив Всеслав становчо, - і тебе я не
покину,  Вогнедаре. Поїдемо зі мною у Кривичі. У нас там  добре  –
пущі, спокій… Ти ж любиш ліси… Ніяких кипчаків… Ізяславу теж  туди
не  дібратись.  Хочеш молитись Богам давнім – і те дозволю.  Будеш
біля  сина  мого,  і  сам  мені немов сином  будеш.  А  ця  справа
програна.
- Зупиніться, княже! – сказав Перунич, і щось у голосі його раптом
нагадало  спохмурнілому одразу Всеславу Далебора,  -  без  вас  ми
дійсно  програємо,  бо  розгубиться рать,  не  знаючи,  що  діяти!
Одіб’ємо ми Ізяслава з ляхами й без дружини – аби проводир  певний
був, та дух Перунів у війську.
-  Ні!  – сказав Всеслав, - я вирішив! Кривичі вже сідлають коней.
Твій Білогрив теж під сідлом.
- А як я не поїду? – спитав Вогнедар раптово захриплим голосом.
- Тоді зостанешся тут навіки, бо не хочу я, аби підняв ти галас.
   Тієї  ж хвилини увірвалося до шатра п’ятеро кривичів на чолі  з
Рогданом  і скрутили Перуничу руки за спиною. Вогнедар  навіть  не
опирався,  настільки вражений був. Хоч і бачив  він  віддавна,  що
хитка  й  непевна людина Полоцький князь, але слабкості Всеславові
не  торкались справ військових. На війні Брячиславич зовсім  іншим
був,  аніж у княжих палатах. І підла зрада така не могла навіть  у
сні приснитись юнаку.
-  Уб’єте  мене? – вимовив спокійно, а сам подумав  про  Полісуна,
котрий тинявся десь за шатром, та наче прочитав його думки Рогдан.
- Вовка твого, - сказав кривич, - я підбив стрілою. І тебе б давно
прикінчив, аби не князева воля. Вибирай, душа поганська, або  їдеш
з нами не підіймаючи шуму, або помреш від мого меча.
- Отже, помру, - озвався Перунич, - ти вдариш зв’язаного, Рогдане?
Дивись, не схиб, бо у такім двобої можна й полягти…
- Жаль не дібрався я до навчителя твого, - мовив Рогдан ненависно,
-  але ти відповіси мені за нього, насіння Перунове… Поставте його
на коліна, хай загине як раб!
  Рвонувся молодий воїн, але його таки зламали, наче дубок. Рогдан
зірвав з нього пояс з мечем. Всеслав одвернувся і мовив:
- Швидше, Рогдане, не грайся…
   Раптом  почувся галас якийсь біля пологу, і до шатра  увірвався
Рогволод.
- Хто пустив сюди княжича? – мовив Всеслав гнівно.
-  Я  прорвався силою! – вигукнув молодик, - батьку, що ви робите!
Він – мій побратим! За що?
-  Відьмак  цей княжича зурочив! – зло сказав Рогдан і заніс  меча
над бранцем.
-  Пес!  -  вимовив  Вогнедар, - чи такі, як  ти,  розуміються  на
побратимстві?  Вбивай мене на очах у брата, та до світанку  ти  не
доживеш!
  Всеслав відштовхнув озвірілого кривича, який уже опускав клинок,
і  вдарив  Перунича  у  скроню руків’ям ножа-запоясника.  Вогнедар
повалився  набік.  Брячиславич ухопив за рукав  Рогволода,  котрий
кинувся, був, до друга і сказав становчо:
-  Сину,  зараз ми їдемо додому. До Полоцька. Так треба.  Чоловіка
цього  покинемо  тут.  Тільки поводься  гарно,  синку.  Тоді  твій
приятель зостанеться в живих, хоча я не хотів залишати свідків…
-   Власної  підлости!  –  сказав  Рогволод,  не  зводячи  очей  з
непритомного побратима.
- Щеня! – мовив Всеслав беззлобно, - молодий єси і нерозумний. Він
теж… молодий. Хотів я взяти його з собою, аби тобі душу не ранити,
та  нерозумною  була  сама думка ця. Цей  арійський  меч  не  буде
служити ні тобі, ні мені – таким його відковав старий жрець Індри,
і  таким  його вкинуть у горнило, бо немає нині руки, що  могла  б
підняти цю зброю.
- Він був вам щитом! - видихнув княжич, - що ви накоїли, батьку?!
-  Далебор, - мовив Всеслав спокійно, утримуючи сина біля себе,  -
колись  оповів  мені, не знаю з якою метою, про отакі  ось…  щити.
Дійсно,  Перуничі  покладали у битві життя за володаря,  та  варто
було  повелителю  порушити закони Прави, і  щит  обертався  мечем.
Таким  чином жерці змушували коритися воїнів. Або учитель не встиг
дати Вогнедару твоєму точних вказівок, або розгубився Перунич,  бо
юним є і самотнім, але, якби пішов він до кінця за законами отими,
то  я  лежав би зараз мертвим у цьому шатрі. Дякуй, сину,  Господу
Ісусу та пращуру нашому, Володимиру-князю, що відійшли у минуле  і
r`j3 звичаї, і такі люди.
   Глянув  з  жалем  на бліде лице Вогнедарове, по  якому  спливав
кривавий струмочок і сказав до людей своїх:
-  Розв’яжіть  його,  і зоставте йому меча. А  ти,  Рогдане,  таки
паскуда.  Хіба  я  велів знущатись над ним?  Ти  не  вартий  цього
чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.
  Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов
до  виходу.  За  ним  потяглися кривичі.  Князь  вийшов  останнім,
зітхнувши тяжко.
-  Що  поробиш, - мовив сам собі у відповідь на невеселі думки,  -
нема  в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою  –
то лише смерди.
   З  тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть
від місця, де мала відбутись битва.

                                ***
  В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.
   Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу   -
весь рід його.
   Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля…
Дід  Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й  згадати
не може Сяйвик їх.
   Ось  жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок,  списаних
резами…
   “Ми онуки Дажбожі, - шепоче вона, - і не сміємо нехтувать славу
свою й заповіти дідів.”
  А поруч з нею – чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице
чорноокого воїна позначене тінню загибелі.
“Воїн  не  схиляється під вороже знамено, - чує Сяйвик  голос,  що
давно  замовк у Яві, - раб і у Вираї зостанеться рабом… Це – єдина
мудрість у світі, правнуче мій…”
   А  ближче  до  покуті, якось віддалік від інших, сидить  старий
чоловік,  зодітий  у біле. Він теж при зброї, і  тяжкий  варязький
клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.
“Сину  душі  моєї!” – говорить старий, і Сяйвик  згадує  раптом  і
його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.
“Віщий Далеборе, - озивається врешті, - ви прийшли за мною?”
“Се  лише  сон, - озивається старий волхв, - сон у Наві… Ти  мусиш
прокинутись…Цієї  весни  не  з’явилося  листя  на  Прадубі.  Помер
Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…”
“Сон…, - шепоче Вогнедар, - смертний сон…”
   І  розсуваються  стіни,  і бачить він,  як  пробирається  лісом
маленький загін…
“Заблукали ми, княже, - чути хрипкий голос з північною вимовою,  -
наче  блудень  водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі,  а  тут  не  можу
знайти дороги. Треба чекати світанку…”
“Гаразд, Когуте, - Всеславів голос, - спішуємось…”
    Ось   і   тоненька  постать  Рогволодова.  Княжич,поки   воїни
намагаються  розікласти вогнище, підходить до Рогдана  і  говорить
стиха:
“Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…”
   Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний,  іде
Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.
  Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:
“Чого вам, княжичу?”
“Виймай меча, Рогдане! – говорить юнак, - і бийся зі мною!”
“Та ви збожеволіли!” – вигукує кривич.
   Та  блиск  меча  трохи не біля горла змушує його  відскочити  і
одрухово вихопити зброю.
“До  світанку,  -  все  так  же рівно мовить  Рогволод,  -  ти  не
доживеш!”
   Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на  нього
пробоєм,  і  кривич  починає відбиватись уже  на  повну  силу.  Та
Всеславич  б’ється  з  несподіваною міццю і  вправністю,  так,  що
Pncd`m вже починає непокоїтись за своє життя.
“Княжичу,  - озивається він крізь брязкіт зброї, - зупиніться!  Що
скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?”
“Цієї  ночі, - озивається спокійний голос, так не схожий на  голос
колишнього   отрока,   -  помреш  ти,  Рогдане,   аби   сповнилося
віщування…”
“Хлопця  зачаровано!” - бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає  його
душу,  а  рука  слабшає і робить помилку за помилкою.  І  ось  уже
Рогволод  стоїть  над  ним, поверженим, з  окривавленим  мечем,  а
місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.
“Довіряю  тобі,  - шепоче княжич, - життя своє,  кров  свою,  душу
свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля – моя доля, а
твої Боги – мої Боги…”
   Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь,
котрий  до  того не давав на себе сісти і біг впорожні,  довірливо
схиляє шию.
“До   Києва,  Білогриве,  -  озивається  юнак,  -  там   Вогнедар,
розумієш?”
   Рогволод  сідає у сідло і рушає у зворотній шлях.  На  сусідній
галявині чути Всеславів голос:
“Когуте, не бачив княжича?”
“Він десь там, з Рогданом,”- відповідає воїн.
“А, ну нехай…”
   Мчить  під  хмарним  небом  самотній вершник…  І  розпливається
видиво,  а  в  заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве  світло
дня.
  Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.
-  Мамо,  -  мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива,  в
якому його звали Сяйвір Борич.
- Лежи, лежи, синку…
   Розліплює  над  силу  юнак повіки і бачить  над  собою  Світану
Батурину.
- Як я тут…
- Ти лежи, лежи…
   Та  рвучко  сідає  юнак на ложі, торкається пальцями  розпухлої
скроні і згадує все…
-  Отямився? – почувся бас Батури. Дереводіл увійшов до покоїка  і
виправив Світану геть. Мовив стиха:
-  Я  забрав тебе до себе… Думав – не виживеш… Рана ніби не тяжка,
але  душа  твоя  блукала у Наві… Все з мертвими  говорив  –  то  з
якимись   родовичами,   то  з  Далебором  своїм…   Дубом   яким-то
непокоївся. Слава Богу – отямився врешті.
- Що сталося, - вишептав Вогнедар, - опісля…
-  Опісля того, як Всеслав твій чкурнув до Полоцька? – зло  сказав
Батура,  -  та  нічого…Рать повернулася до  Києва…Двічі  збиралося
віче,  але так нічого й не вирішили. Одні кричать, що треба кидати
все  та  мандрувати хоч і у землю грецьку, інші за те, аби послати
до  Святослава Чернігівського, щоб він у Києві князем був. Врешті,
перемогли  ті, що за Святослава кричали, виправили таки  гінця  до
нього.  Та  нічого  з цього не вийде – не піде  лис  чернігівський
відкрито  проти  старшого  брата. Поки що  не  піде…  Може  згодом
колись, але не під цю ворохобу.
   Схилив голову Вогнедар, а Батура сів поруч і руку на плече йому
поклав.
- Спинити хотів Всеслава? – запитав, - це він тебе так?
- Він…
-  Думали  всі  –  нарешті Києву пощастило з князем…  І  куди  оце
дивились твої Боги, Перуничу?
-  Аби,  - мовив юнак, - дійсно вірив Всеслав Богам нашим,  то  не
покинув  би  рать.  І аби вірив їм Ізяслав-князь,  то  не  вів  би
чужоземців проти люду свого…
-  Мо’  й  твоя правда, - буркнув Батура, - тільки, що  нам  тепер
робити?  Мені, Горазду-кожум’яці, Білозіру-ковалю? Як  не  згноїть
нас  у  порубі  Ізяслав, так наближені його вигадають  якусь  кару
mek~dq|js за ромейським зразком…
- Битись треба з ляхами! – озвався Вогнедар, - іншого виходу нема!
-  Та  хто буде битись? – сказав Батура розпачливо, - не  зберу  я
раті  знову! Всі зневірились і принишкли як миші по норах.  Будемо
ми тікати з Києва, Перуничу! Принаймні, Світану з Поляною я завтра
ж  відправлю до родичів у Вишгород. А сам ще залишусь,  подивлюсь,
що  далі буде. Негоже якось тисяцькому одразу покинути град  свій.
За  Первня  я не боюся, він нині і ночує в монастирі та збирається
постриг прийняти, а от тобі, Вогнедаре, теж ідти звідси треба. Нас-
то  може й помилують, може й ні, а тобі – не жити. Занадто лихі на
тебе  чорноризці  та можні! Попадешся Ізяславу з його  ляхами,  та
розкажуть,  хто  ти, а тебе ж всеньке місто знає  –  і  згориш  на
високому вогні, як у Новгороді волхви горіли.
-  Тим більше не личить мені тікати, - мовив Вогнедар становчо,  -
зостанусь  до кінця з киянами! Битись – так битись, гинути  –  так
гинути! Ми бо – онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать славу свою  й
заповіти дідів!
-  Тебе,  хлопче, - сказав Батура розчулено, - з блискавки роблено
та на камені куто… Гаразд! Що станеться – те станеться! Залишайся…
Тільки  до Сулиці не ходи, біля мене будь, аби я зовсім  духом  не
упав.
   Віддав  Батура  Перуничу і гусла його,  і  пояс  з  мечем,  які
прихопив  у  княжому шатрі, а от Полісун дійсно  зник.  Мабуть,  і
справді підстрелив його Рогдан.
   Гусла  Вогнедар  відніс  до Сулиці і  велів  заховати  разом  з
іграшками, які знайшов він у Коснячевій хаті, мечем же оперезався,
згадавши при тому видиво своє. Якщо було воно правдивим – чоловік,
який  кинув його на коліна, не дожив до світанку… І де блукає нині
побратим,  чи живий він ще? Зітхнув юнак тяжко і знову подався  до
Батури, де зібрались старшини братчин.
  Вечір проговоривши, вирішили Батура з приятелями таки спробувати
підняти люд. Вивідачі з охочих принесли звістку, що дійшов Ізяслав
до  Білгородки  і став там табором, не наважуючись  вдарити.  Рать
могла  зачинитися у граді і оборонятись, та Вогнедар обстоював  за
тим,  аби  вийти  ворогу  назустріч, і  його  послухали.  Назавтра
вирішили зібрати віче знову, і йти походом просто з віча.
- Не підуть люди, - засумнівався був Горазд- кожум’яка.
-  Умовлю!  – просто сказав Перунич, - люди послухають не  мене  –
волі Божої.
-  Далебор-волхв, - зітхнув Горазд, - може і умовив би… Але ж ти –
дитина ще… Всеслава одного он і то не зміг умовити…
  Вогнедар торкнувся пальцями пораненої скроні і відповів:
-  Бо  для Всеслава немає вже святого на цій землі, а для  вас  є,
кияни! Тому вас умовити легше буде!
  Опісля ради цієї подався Перунич до Змагорового покоїку, де нині
ночував. Ліг на ложе, та сон не йшов.
“А  як  не послухає люд? Предки наші боролися з ворогом відколи  й
народжені були, але нині інші часи, погибельні… Батура  он  і  той
сподівається  на милість Ізяславову. Та не буде їм милості,  як  і
Боричам не було!”
  Раптом рипнули двері, і біла тінь ковзнула до спочивальні.
- Се я, Вогнику, Поляна…
- Що сталось? – аж скинувся Вогнедар.
-  Батько,  -  мовила дівчина, - відправляє мене завтра  з  граду.
Знаєш?
- Чув…
- Я їхати не хочу…
-  Треба  їхати, - мовив юнак лагідно, - тут тобі й  матері  твоїй
небезпечно буде.
   Підійшла  Поляна  ближче,  і  у  світлі  примарному  роздивився
Вогнедар,  що стоїть дівча перед ним в самій сорочині, а розпущені
коси її трохи не торкаються підлоги.
- Се я, - вимовила, - гаптувала тобі сорочку…
   Завжди  хоробрим чоловіком вважав себе Вогнедар, у вічі  смерті
bhdhln? дивився не змигнувши, а тут наче приріс до місця.
-  Пам’ятаєш, - знову озвалося дівча, - колись розказував  ти,  як
покохав Перун смертну діву, та спалив її вогонь небес? Діву ту теж
Поляною  звали… І певна я – впала вона з радістю в обійми  огняні.
Бо дихання Лади дива робить з людьми…
-  Лада  моя, - спромігся врешті Вогнедар на слово, - таже  завтра
може  я  Перуна  увічі побачу… Марена кружляє над містом!  Покличе
мене Діва-Смерть, і не здолати тобі суперниці такої!
- Я не хочу, - вимовила дівчина, - стати жоною боягуза, схожого на
брата  мого Первня, котрий нас, дівчат, за гидь вважає! Хочу  бути
жоною  воїна,  і матір’ю воїна… І смерті-суперниці  не  боюсь,  бо
знаю, що здолаєш ти і смерть!
   Зірвався  Вогнедар з ложа й підхопив її на руки.  І  запах  кіс
дівочих ударив йому в голову як чара меду хмільного.
-  Так!  –  сказав, - так, лада моя! Аби ти знала, як я люблю  сей
світ,  зелений і прекрасний! І коси твої пахнуть яблуневим цвітом!
Народи мені сина, дівчино! Зостав тут навіки! Прекрасний Вирай  на
Сварзі,  та не кращий він за землю оріянську! Залиш мене на  землі
цій,  аби  Боричів рід не щез у безвісті, а кров моя  не  пішла  у
землю безплідно!
   Квітла яблуня під вікном, і чутно було відгомін далекого грому,
наче  сам  Перун  шепотів землі полянській слова  любові.  А  воїн
Перунів знав, що ніч кохання – то дар Індри перед днем погибелі, і
вдячний  був Вишнім за дар цей, і ніжність його до дівчини,  котра
всю  себе  віддала  йому безоглядно, як у сказаннях  давніх,  була
безмірною.
   До  ранку пробула Поляна з коханим своїм. Коли ж зібралася йти,
боячись, аби не дізнались батьки її, то мовив Перунич стиха:
- Може статись, що буде дитя у нас, лада…
-  Напевно  буде,  -  прошепотіла Поляна, - я  взяла  з  материної
схованки  оберіг  Рожаниці… І весь час його мала  на  шиї…  Кажуть
жони,  що  так напевне завагітнієш…Не бійся, коханий, я пишатимусь
дитям твоїм…
   Погладив Вогнедар пальцями невеличку фігурку жони вагітної,  що
висіла у Поляни на ремінці, зітхнув розчулено і зняв з себе оберіг
з вовчою головою – спадок Далеборів.
-  Не  знаю, чи виживу, - сказав, - оце віддаси дитині.  Розкажеш,
якого роду батько був. Крові ми полянської, але жили на Туровщині,
від хрестителів аби подалі бути. Батько мій звався Межибором, дідо
–  Гатилом. Сей же знак чародійський – оберіг Перунових воїнів,  і
зостався він мені опісля вчителя мого. Хотів би я, аби й  син  мій
служив  Громовержцю, але навряд чи ти знайдеш для нього навчителя.
Та,  може зустрінеш колись волхва – покажи йому оберіг, і віддасть
він знання пращурів дитині з роду Боричів.
   Поляна  припала  йому до грудей, і відчув  Перунич,  що  сльози
ронить вона.
-  Ти зовсім забув, ладо, - прошепотіла, - що хрещена я… Я теж про
це  забула,  коханий  мій язичнику, а ти вже  й  дитя  ненароджене
присвятив Богам своїм!
- Залиш дитині волю вибирати, - лагідно озвався Перунич, - аби міг
я  лишитись  поруч – віддав би сину всю пам’ять свою…  Неправий  я
був,  коли  говорив, що людина стійкіша за книгу, а чи  дощечку  з
резами… І книги горять, і дощечки – але їх хоч заховати можна,  та
не  личить ховатись від битви воїну. Лише про одне шкодую – обійме
мене смерть, і пропадуть знання мої…
   Встала з ложа Поляна і ковзнула до дверей, війнувши розпущеними
косами.
-  Я  колисатиму  дитя, - мовила, - піснями твоїми,  Перуничу,  бо
пам’яттю  й  мене  не обділила доля… Ти мій перший,  і  ти  ж  мій
останній,  бо не зможу кохати я інших мужів опісля обіймів  таких.
Зостанься живим, ладо, я чекатиму на тебе аж поки й життя мого…
   І  зачинились двері, а Вогнедар ще раз подякував Вишнім за диво
цієї  ночі,  привів  до  ладу  одежу і  вбрав  сорочку,  гаптовану
коханою, торкнувшись вустами знайомих візерунків.
-  Будь  мені  панцирем, - прошепотів, - оборони з чотирьох  боків
світу!
   Тоді почав обдивлятись зброю, і клопіт знайомий трохи заспокоїв
розхвильовану душу

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

МИРОСЛАВА ГОРНОСТАЄВА