Берегиня
роду

Блискавиця Перунова

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

   Чим  вище  Рогданові  лодії піднімались по  Дніпру  вгору,  тим
w`qr3xe  їм  зустрічалися  торгові  човни,  що  пливли  назустріч.
Рогдан, побачивши те, мовив зловтішно:
-   Купці   ромейські  тікають  із  Києва!  Отже,   не   пощастило
Ярославичам, побили їх кипчаки!
- Хто радіє з біди сусідової, - пробурчав Далебор, - на того впаде
своя і набагато гірша!
- Наврочиш, волхве! – перехрестився Рогдан.
   Вогник тим часом думав про те, яким він буде, Київ. Він  ніколи
не бачив великого міста. Далебор оповідав йому про Київ-град своєї
юности, але що вціліло з того часу? Думки юнака звично перескочили
на  помсту  вбивцям  роду Боричів. Йому мало  пощастити,  бо  Боги
сприяють  правим.  Веремія скрутного часу могла завадити  пошукам,
але Вогник не збирався опускати рук.
   Врешті,  лодії звернули в гирло Почайни, до торгової  пристані.
Поки  Вогник  роздивлявся  град на  горбистих  берегах  Славути  і
подумки  порівнював цей витвір людських рук зі  спокійною  величчю
Хорсиці, Далебор змовлявся з Рогданом:
- Сидіть на Брячиславовому дворі і не дуже показуйтесь на люди. Не
треба, аби кривичі твої тинялися по місту. Скільки вас тут?
-  Зі  мною  три  десятки, не рахуючи челяді, і  у  місті  чоловік
двадцять. Це все.
-  Поки  що  досить, - мовив Далебор, - чекайте –  і  тільки.  Сам
нічого  не роби, бо знову сотвориш яке-то глупство. Ми з  вами  не
підем – не треба, аби нас бачили разом.
- Ти вже щось задумав, волхве? – стрепенувся кривич.
-  У  справах хитких і непевних, - усміхнувся Далебор, - я  завжди
покладаюся на волю Богів.
-  Якщо  твої ідоли поможуть витягти Всеслава з темниці, - буркнув
Рогдан, - я перший поставлю перед ними свічку…
-  Кожне сказане слово, - сухо озвався Далебор, - в’яже міцніше за
мотуззя.
  Рогдан зиркнув на нього і знову перехрестився. Вогник зневажливо
відвернувся.  Він  незлюбив  Рогдана з  самого  початку  подорожі.
Кривич теж не терпів цього молодика за його занадто уважний погляд
і  холодну  зневагу, яку Вогник майже не приховував.  А  найбільше
Рогдану  дошкуляло  те,  що тоді, на Хорсиці,  він  таки  злякався
Святилища, переповненого поганською силою, і юнак це бачив.
   Тож  розлучилися  вони без особливого жалю.  Рогдан  зі  своїми
людьми подався на Брячиславів двір, котрий належав колись батькові
Всеслава,  а  нині  там зупинялись торгові люди з  Полоцька,  яким
Всеслав  дав колись на це дозвіл. Кривич сподівався, що у  воєннім
заметі  ніхто не зацікавиться його особою, досить у Києві відомою.
Далебор же з учнем подалися торжищем до того місця, де, як  сказав
старий, стояла колись Велесова Святиня. Поруч, наче сіра тінь, біг
Полісун.
  Київське торжище, як завжди велелюдне, нині торгувало не стільки
товарами,  скільки  чутками. Повітря гуло від голосів  і  окликів.
Вогник, чутливий, мов звір, не звик до натовпу і різких запахів  і
тому  йшов  як  очманілий, не дуже роззираючись довкола.  Чув,  як
Полісун  тиснеться  до його ноги і стиха гарчить.  Вухо  ловило  у
галасі уривки розмов:
- Переяславщину зайняли… Князь Всеволод відступив на Сіверщину…
- … на Альті-річці… Битва була… Не встояли…
- Наш Ізяслав примчав кінно сам не свій. І зачинився на Горі.
- У мене син у дружині! Леле!
-   Біженці  переяславські  говорять,  що  цей  ворог  гірший   за
печенігів!
- Треба йти з граду… Ліс…
- Ти, злидню, зібрався та й пішов… А у мене товари. Заморські!
- В його товари, а у мене жона і діти! Та й сам не хочу бути рабом
половецьким!
- Захищатись! Якщо зачинитися в граді… Вал на Оболоні…
- Не витримає… Аби витримали стіни Ярославова града!
- Чим захищатись будемо? Дружину розбито! А у люду зброю відібрали
Jnqmweb3 посіпаки!
   Вогник аж здригнувся, коли почув ненависне ім’я. Він навіть  не
подумав, що це може бути якийсь інший Косняч, як не звертав  уваги
на  те,  що зустрічні нечемно витріщаються на них.. А вони,  троє,
мимоволі  притягували  погляди киян  –  високий  старий  у  білому
вбранні, що при боці мав меч, а через плече похідні гусла, чубатий
молодик,  на  обличчі  якого невимовна  врода  наче  поєдналась  з
гордістю  та відвагою, й величенький вовцюга, що біг за  ними,  як
пес.
  Хтось у натовпі вражено охнув:
- Перуничі у Києві! На добро чи на лихо?
- Давно тут не бачили волхвів…
   Натовп почав стискатися. Вогник посунувся ліворуч, аби прикрити
навчителя.  Чув,  як  тривожиться Полісун –  вовк  розгубився  від
надміру  нових вражень. Юнак і сам почувався недобре,  більше  від
того, що не міг визначити ворога, якого треба стерегтися.
- Князь Володимир повивів цей відьомський накоренок, - мовив хтось
зовсім поруч, - та видно не до кінця!
-  Древні Боги гніваються, що забули їх… - озвався інший голос,  -
звідси і напасть половецька!
-  Напасть половецька, чоловіче хрещений, від того, що повні у нас
лише гульбища і требища таємні, а церкви порожні стоять!
- Як прийде ворог, то не кирикони врятують, а мечі!
-  Царгород Богородиця прикрила платом від навали язичницької,  бо
щирої віри люди там живуть!
-  Еге ж, і обдирають щиро всіх, до кого досягнути можуть! А можні
наші у них тому навчаються!
-  Князь  Ізяслав, - встряв у суперечку ще хтось, -  присягнув  на
святому  хресті, що лиха не зробить братаничу своєму, Всеславу,  і
присягу ту порушив…
-  Всеслав  той  народився  від  волхвування,  в  сорочці,  і  сам
вовкулакою є…
- Чого брешеш, мов пес, на хрещеного чоловіка?
- Який він там не є хрещений, а все одно наклада з сатаною!
- Так що ж тепер, можна давати присягу неправу, хоч і чародію?
  Сперечальники відстали, бо почали роз’яснювати стосунки трохи не
кулаками. Але людей довкола Перуничів не поменшало.
-  Старий  з  гуслами  – то волхв високої посвяти,  -  роз’яснював
поважно старечий голос, - а молодик з чубом – жрець, Перунів воїн.
За  Святославових часів їх повно у Києві було. Сам Святослав носив
такого чуба, як ото у хлопця…
-  А ви, діду, - ледь насмішкувато спитав якийсь юнак за спиною  у
Вогника, - чи пам’ятаєте часи Святославові?
-  Я, онучку, - дід єхидно, - з печенігами бився, коли у мене ще й
вус  не засіявся! А ви, нинішні, зажиріли й обабились! Показав вам
кочівник  шаблюку – одразу побігли прати ґачі! Слухати  гидко  люд
нинішній – одні тікати зібрались, інші ховатися! Наче й не  русичі
вже!
- Та не кажіть, діду, - встряв ще хтось, - нам би тільки зброї!
-  Зброю вашу, - дід тим самим вредним голосом, - Косняч-тисяцький
спродав хозаринам з-під Жидівської брами!
-  Ходімо  за  волхвами, - співбесідник примирливо, - може  новини
якісь почуємо…
   Далебор, здавалося, зовсім не звертав уваги ні на схвальні,  ні
на  лихі  слова.  Він йшов собі та й йшов, видно,  знаючи  дорогу.
Вогник  тримався  біля  його лівого плеча, відчуваючи,  як  натовп
тисне все більше і більше.
-  Отут,  Вогнику, - раптом озвався Далебор, - колись була Святиня
Велеса. Її ще звали Туровою Божницею.
   Замість  Святині  Вогник  уздрів невеличкий  кирикон.  Споруда,
збудована  на  земляному горбі, призначеному для будівлі  більшої,
мала  вигляд  іграшки, покинутої якимось велетенським дитям.  Біля
горба  самотньо  стирчав величезний прямовисний камінь.  З  одного
боку   того  каменю  вимальовувалось  ніби  заглиблення  і  кілька
qu3dv3b.
- Ось звідси, - мовив Далебор, - співці-Велесичі колись промовляли
до люду. Я воїн, а не співець, але можна спробувати.
   Далебор  легко  піднявся по камінним сходинкам і  вмостився  на
камені.  Гусла  поклав на коліна. Вогник стояв внизу,  намагаючись
тримати  у полі зору натовп, який усе прибував. З уривків  розмов,
почутих дорогою, він зрозумів, що битися може й не доведеться, але
зайва обережність не завадить.
   Просто  навпроти  юнака у першому ряді цікавих  стояло  двоє  –
старезний  дід з довгою бородою, певно той самий, що оповідав  про
часи  Святославові, і високий плечистий молодик. Молодик  обережно
тулив  до боку явно поранену лівицю, а на плечі йому було  недбало
накинуто  черлений  плащ  дружинника. За ними  височів  здоровило-
ремісник,  закурений, наче щойно з кузні. Потім  до  першого  ряду
проштовхався  бородатий чоловік в розшитій золотом  одежі  –  може
торговець, що бідкався про заморські товари. Вигляд можний чоловік
мав  досить пошарпаний, очевидно суперечка таки скінчилася бійкою.
Але  цікавости купчина не втратив. За ними виднілися  ще  обличчя,
розхвильовані, насторожені, але не лихі. Натовп явно вичікував  чи
добром чи лихом обернеться з’ява.
   Далебор  почав  грати  якусь сувору,  повільну  мелодію.  Потім
пролунав  голос.  Юнак здригнувся – він не пізнав голосу  учителя.
Далебор  співав йому сотні разів, але так – ніколи. Може тому,  що
він,  Вогник,  не був натовпом, увагу якого треба  було  втримати.
Сила  цього голосу була такою, що на переповненому майдані настала
мертва тиша.
-  Даремно забули доблесні наші старі часи, - лунав над притихллим
натовпом голос Далеборів, - бо куди йдемо – не відаємо… Поучившись
старому,  зануримо душі наші в нього, бо то є наше… Душі  Пращурів
наших  з  Вираю зрять на нас і там від жалю плачуть…  І  виказують
нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, та ще й
глузували. Це істинно, що не достойні бути Дажбожими Внуками!
   Дід,  котрий стояв поруч з дружинником, схвально хитав головою.
Молодий воїн спитав у нього:
- Діду, а чого це ми не берегли?
- Слухай! – пирхнув дід, - може втямиш!
-   Предки,  молячись  Богам,  мали  чисті  душі,  -  мовив   далі
заворожуючий голос, - а нині з Богами злилися воєдино. І кров їх є
святою! І кров їх нащадків, кров наша, каже, що ми русичі всі!  Не
слухайте  ворогів, котрі мовлять:”Нема у вас доблесті!”  Від  отця
Орія  походимо! І тисячі літ ведемо числені війни та битви! І живі
таки, завдяки жертовності юнацькій і дівочій!
  Юнак з перев’язаною рукою стис вуста. Тепер він розумів…
-  Тоді  нам не було інакше, - співав Далебор, - і нині  пребудемо
достойні!  Ми  можемо  одбитись  од  ворогів!  І  зробимо  так   –
одбиймося!  Ідемо  до степу нашого і борімось  за  життя  наше  як
воїни!  Бо  ми є з пращурами нашими, не самотні ми! І мислимо  про
поміч  Перунову! А тому, хто захотів землі нашої –  киньте  її  до
вуст  уповні, аби замовк навіки! Будьте синами своїх Богів, і сила
їхня пребуде з вами до кінця!
  В тиші,що настала по тому, пролунав молодий голос:
- Ми билися, але програли! Що нам робити?
  Це мовив поранений дружинник. Далебор відповів спокійно:
-  Одна  битва  –  це тільки одна битва. Де не стримає  дружина  –
збирають рать!
-  У  нас  відняли  зброю!  – вигукнув здоровило-коваль,  -  князь
Ізяслав, видно, боїться власного люду більше, ніж половців! Де  це
бачено, аби в киян не було мечів?
-  Те,  що  віднято, - мовив волхв, - можна й повернути! Чи  кияни
забули, що таке віче?
  Натовп тривожно загудів. Хтось зло вигукнув:
-  Послухайте,  лишень, чого цей поганин навчає! Чи не  ворохоби20
перед лицем ворожим?
-  З  якого часу, - закричали у відповідь, - віче стало ворохобою?
Op`bn  маємо збиратися! Право маємо у князя вимагати, аби захистив
нас!  На  те бо він і князь, аби люд боронити! Чи князь  має  лише
податки з люду брати? Чув я на власні вуха від челядинців, що хоче
Ізяслав тікати у землі Ляські, до тестя свого!
  Звістка ця впала наче каменем у воду і посилила галас.
- Він, отже, до ляхів, а ми тут лишимось кипчакам як здобич?!
- Та що ж це робиться у світі, леле!
  Далебор мовив своїм глибоким голосом, і його почули всі:
-  Якщо  не хочете стати здобиччю кипчака – озброюйтесь і ставайте
до битви! Чи мені вчити киян, як добути собі мечі?
   До  каменю,  розсуваючи натовп, давно вже протискалося  п’ятеро
озброєних людей. Поранений вояк, якого вони штовхнули, пирхнув:
- Ось вони у кого… мечі!
   Дід,  що  стояв поруч з ним, підскочив до каменя трохи  не  по-
молодечому.
-  Віщий  волхве,  -  зашепотів, - ото – люди тисяцького!  Вам  би
сховатися де…
   Далебор  пильно подивився на старого, чиє лице стягував  давній
рубець.
-  Коли  це  ми  з тобою, Сулице, - спитав врешті, - ховалися  від
озброєних людей?
-  Замолоду, - прошамкав дід, - мене й справді прозвали Сулицею, а
нині звуть дідо Шевчик. Але як ви мене пізнали? Се чари якісь, їй-
пра!
-   Пам’ятаєш,  Сулице,  печенізький  набіг  та  облогу?  –   ледь
всміхнувся  Далебор, - і як ти останній свій  ковток  води  віддав
Данкові  з  Перунового  Гаю,  коли  той  від  рани  запаленої  мав
вогневицю?
-  То  ви і є Данко?! – охнув дід, - та ви ж наче молодші за мене!
Оце вже – напевно чари!
   Озброєні люди були вже зовсім поруч. Вогник зрозумів з  уривків
розмов,  що  це  –  міська  варта,  котра  підкорялася  київському
тисяцькому.  Юнак  краєм  вуха слухав  розмову  Далебора  з  дідом
Сулицею,  а очима стежив за вояками. Їхній старший якраз пробрався
до каменя і мовив зачепливо:
- Що тут є? Це ти, старий поганине, підбиваєш люд на ворохобу?
Дідо Сулиця тут таки вступився за віднайденого знайомця:
-  Чоловік  пісні  співає,  десятнику!  Про  минуле,  про  звитяги
пращурів!
- Тобі, діду, - хмикнув десятник, - вже про матір-сиру землю пісні
слухати  треба, а не про вояцькі справи! Радій, що  я  і  тебе  не
всадив до холодної! А ти, - вже до Далебора, - віддай зброю й ходи
за мною!
-  Що  віддати маю? - сумирно спитав Далебор, ховаючи насмішкуваті
іскорки в золотавих очах, - гусла чи меч? І те, і те – зброя…
- Ти б, Лихото, - раптово втрутився поранений дружинник, - на полі
бою  був  би такий хоробрий! Іч, як розмовляє зі старими! Батькові
своєму  тикай…  дулю  під  носа!  Забирайся  геть,  ми  хочемо  ще
послухати, що мудра людина скаже!
-  Ди-ивіться! – прищулився Лихота, - богатир! Тікав з-над Альти –
аж курілося!
  Молодик збілів на виду:
-  Мене побратим виніс… на плечах… А то б там і залишився! Ти ж  у
цей  час  псував  дівчат  на Подолі,  та  лихву  дер  з  людей  за
Коснячевим наказом!
-  Слухай-но, Змагоре! – погрозливо мовив Лихота, - я не подивлюся
ні на те, що ти – дружинник княжий, ні на батька твого! Засаджу до
порубу,  і  нехай  багач Батура викупляє тебе за  великі  грошики!
Скільки він дав, до речі, аби тебе, сина теслі, поставили поруч  з
синами боярськими?
   Вогник  уважно стежив за суперечкою, одночасно очікуючи якогось
наказу  від Далебора. Та волхв мовчав, і тихо награвав  на  гуслах
якусь  пісню. Сперечальники тим часом вже почали брати одне одного
за  петельки.  Змагор,  якому супротивник зачепив  поранену  руку,
b3dker3b просто на Вогника і аж зігнувся від болю.
   Молодий  Перунич  вже не чекав наказів, а  добре  примірився  і
зацідив  Лихоті  просто під груди. Десятник  грюкнувся  на  землю,
трохи не збивши кількох глядачів.
-  Людоньки, що це було? – простогнав Лихота, трохи отямившись,  -
як тараном вдарило!
   Підлеглі десятника взяли Вогника в кільце. Той вихопив з  піхов
М’єльнір. Далебор мовив стиха:
- Обеззброй їх – і тільки!
   Вогник  кивнув на знак розуміння. М’єльнір замигав  блискавицею
Люди  подалися назад, аби не потрапити під удар. Воякам же  Лихоти
здалося, що зброю з їхніх рук вирвало буревієм.
  Далебор мовив на повен голос:
- Оце вам, людоньки, перші п’ять мечів! Добувайте решту!
  Натовп вибухнув реготом і схвальними вигуками:
- Оце так воїн!
- Хто, отой косак з чубом?
- Чим ти дивився? Меч тільки блиснув – і все!
- А Лихота-то! Лихота! Той до нього лише доторкнувся, їй-пра!
- Язичники – а добрі люди.
- З чого ти взяв, що добрі?
-  Бо нарешті управа найшлася на Коснячевих виплодків! Та й поради
старий  давав  не  як  лихий чоловік! Що  йому  до  Києва,  та  до
хрещеного  люду! А бач, говорить – русичі ми! Усі! І  звістив,  що
одіб’ємо ворога! Се правдиве було віщування, я певен!
   Змагор  спитав шанобливо у Далебора, котрий поволі спустився  з
каменю і став поруч з Вогником:
- Вам є де зупинитись у Києві, Віщий?
-  Напевно,  -  відповів  волхв, - погостюємо  поки-що  у  старого
приятеля.
  Дід Сулиця, якого стосувались ці слова, аж помолодшав від утіхи.
Змагор же мовив прохально:
-  Завітайте  й  до нас! Хату Батури, дереводіла, на  Подолі  знає
кожен!
- Добре, - озвався Далебор, - зайду…
   Вони  пройшли повз Лихоту, що, півпритомний, охав  на  землі  і
замішалися у натовпі. Градники не наважилися їх переслідувати,  бо
занадто  добре  пам’ятали той блиск меча. А коли  кинулися  шукати
власних, то спіймали облизня.
  Мечі зникли невідь-куди. Усі п’ять.

                                ***
   Хатина діда Сулиці була невеличкою – світлиця та прихатень. Сам
же  дідо  був чоботарем, тому в хаті пахло варом, а по притрушеній
травою  земляній підлозі було розкидано обрізки шкіри, колодки  та
інші шевські знаряддя.
   Тільки-но дідо влаштував своїх гостей пообідати чим Бог послав,
як  у  двері грюкнули, і до хатини протисся здоровезний чолов’яга.
Мала  хатка Сулиці наче одразу ще поменшала:чоловік сягав  головою
сволока,  а  в плечах був удвічі ширший за Далебора, котрого  Боги
теж не скривдили ні зростом, ні силою.
-  Я  –  Батура,  -  мовив  велетень басом,  -  старшина  братчини
дереводілів.  Дякую,  волхве, що косак  ваш  поміг  моєму  синові.
Змагор – хлопець гарячий, і весь час опиняється там, де йому  бути
не слід.
- З вашого сина – добрий воїн, - гречно сказав Далебор.
-  Отожбо!  –  гмикнув тесля, - є в родині воїн, є майже  мніх,  і
донька є, нема кому лише обробляти дерево. Але я прийшов не тільки
подякувати. Ви чули про кипчаків?
- Чув…
-  Се  Бог  вас  сюди привів… чи Боги. В граді неспокійно  –  люди
бояться  облоги. Тридцять і два літа Київ не бачив  ворога  увічі,
опісля останньої печенізької навали, ще за Ярослава-князя. Наш  же
Ізяслав від поразки геть духом упав. А найбільш на шкоду те, що не
gahp`: він раті. Хіба ж самим дружинникам вистояти проти орди?
-   Як-то  сталося,  -  спитав  Далебор,  -  що  кияни  залишилися
беззбройними?
  Батура з розмаху сів на лаву, аж та зарипіла під ним.
-  Сталося!  –  мовив неохоче, - Косняч, князів тисяцький,  умовив
Ізяслава, що, задля порядку в місті треба забрати у смердів  мечі!
Смерди!  Ха! Хай хто тільки насмілиться назвати мене так  в  лице,
хоч від мене і не тхне ромейськими пахощами! Ну, й забрали… Дехто,
звісно, щось приховав, я сам… кгм… дещо маю. Але цього мало.
- І де лежить та зброя?
-  В  княжій  зброярні, на Горі. Та тільки Ярославич не наважиться
знову озброїти міщан, доки йому радить раду Косняч со товариші.
-  У  добрі  часи, - мовив волхв, - як князь був не  гідний  свого
столу, віче зміщало його і обирало нового. Так бо й понині роблять
новгородці.
- Так то ж у добрі! – хмикнув дереводіл, - та й кого нині кликати?
У  старших  Ярославичів свого клопоту вистачає –  кипчаки  бо  вже
ґрасують  по  Переяславщині, а молодші не  підуть  проти  заповіту
Ярослава-небіжчика, аби старшого, мовляв, слухатися як батька.
-  Я  не сказав – кликати, я сказав – обирати, - мовив Далебор,  -
хіба  лише сини княжі можуть доводити військом? Ось ти, наприклад…
Чим не воєвода?
  Батура розреготався так, що зі сволока посипалася порохнява.
- Воєвода…- сказав, віддихавшись, - жартуєте, Віщий?
-  А  коли  вам  аж так потрібен князь зі Святославового  роду,  -
спокійно продовжив Далебор, - то у Києві є такий… Не Ярославич.
  Батура кілька хвилин думав, а тоді ляснув себе по лобі:
-  Чи  не за Всеслава Полоцького ви говорите, волхве? Таже  він  у
темниці!
-  Ну, - всміхнувся Далебор, - темниця – не могила, а в’язень – не
небіжчик!
-  Віщий,  - серйозно мовив Батура, - ви – людини мудра, судячи  з
того,  що  оповів мені Змагор. Але, чи знаєте ви  Всеслава?  Це  ж
вовк, безжальний і хижий та скорий на кровопролиття! До того ж він
–  чаклун…  ну, вам-то до цього не звикати, - Батура  позирнув  на
принишклого від незвичних запахів Полісуна, що лежав під лавою,  -
але все ж таки… І ви думаєте, що він зможе бути князем Київським?
- Вовк… - сказав Далебор стиха, - то й що? Хижий та неприборканий?
Але  ж  ворог,  що йде на нас, теж вовчої породи! Прирученим  псам
його не подолати! Чи знаю я Всеслава? Так, знаю! Він дійсно такий,
як ти говориш, за винятком, може, чаклунства. Але він дасть киянам
мечі! І поведе рать! І знищить степову зграю! Вовк – звір Перунів,
Батуро! А лише на Перуна маємо сподіватися лихої години!
- Хто-зна, - озвався дереводіл задумано, - Перун дідів наших давно
поплив за течією!
-  Аби  залишився  дух Перунів в серцях русичів!  –  різко  сказав
Далебор, - Боги не тільки в Образах, Батуро, але і в душах  наших!
І горе тому, хто цього і досі не зрозумів!
-  Віщий,  - мовив Батура опісля недовгого роздуму, - ми  з  жоною
запрошуємо  вас  до  нашої  оселі. Посидимо…Пообідаємо…Поговоримо…
Дідо  Шевчику, ви також приходьте. Се, Віщий, правильний  чоловік,
хоч і старий уже.
-  Та  ми знайомі, - всміхнувся Далебор, - хлопчиськами ще тримали
оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було – чужих вовків
у наших степах.
-  Ну,  -  продовжив Батура, - і ще дехто прийде… опісля. Старшина
братчини  ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі  в  захопленні  від
слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов.  Від
братчини  кожум’як – старий Горазд. В шевців немає  братства,  але
всі  знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там,  од
кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо  віча,
і взагалі… Часу обмаль – ворог йде на Київ!
   Далебор  кивнув головою на знак згоди. Коли Батура,  зігнувшись
трохи  не  вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів  проводжати
cnqr,  волхв сказав, усміхаючись:
- Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось – русич!
-  Ви  б  все-таки,  - мовив Вогник обережно, - не  дуже  довіряли
хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…
-  Тобі  ж  я  вірю, - сказав волхв спокійно. Вогник  не  відповів
нічого, але здригнувся, як від удару.
-  Сину душі моєї, - лагідно сказав Далебор, - навіть нам, жерцям,
що  пам’ятають  Веди,  не  під  силу змінити  людині  душу  однією
молитвою  і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди,  які
знівечили  тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити,
а  для того, аби ти зрозумів – Батурі, та друзям його вже не  було
чого  зраджувати,  за них це зробили інші. А  вірити  людям  часом
треба. Зрозумів?
- Так, Віщий…
-  А  коли  так,  то підемо до багача на обід, -  мовив  волхв,  -
давненько  я  не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть,  з  того
часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?
-  У  битві,  -  зітхнув юнак, - мені було  б  затишніше…  Або  на
Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!
-  Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, - мовив Далебор,  -
от  поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та
й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.
“Сон  у  Наві”, - згадав Вогник, - учитель мав від Богів віщування
перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…”
  Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:
- Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури – знаменита!
  Далебор усміхнувся:
- Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…
-  Доброго обіду я часом не маю, - мовив Сулиця весело, - а  добра
медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку,
як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.

                                ***
  На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…
   Спершу  Батурина  жона,  вродлива кароока  молодиця,  разом  із
донькою,   схожою  на  втілення  Лелі,  застелили   дубовий   стіл
гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви:паруючий  борщ,
домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж,
пироги.  Батура  власноручно приніс діжечку з  медовухою,  і  дідо
Сулиця аж прицмокнув від утіхи.
  Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися
наче  в  казці,  роздивлявся світлицю. Туманні  спогади  дитинства
раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських  лісах,
була  така  ж  підлога з дубових брусів, така ж мальована  квітами
піч,  різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах…  Тільки  на
божничці,  на  покуті, замість лельок-оберегів були два  мальовані
образи  – жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі.
Обидва  малювання  прибрані в рушники зі  знайомими  взорами.  Ось
Дерево   Життя,  ось  Берегині,  ось  Перунові  Блискавиці…   Юнак
здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном
дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі
оздоби  було б нечемно стосовно до Батури і його близьких.  Вогник
поспішно  одвів  очі  і  став дивитись  на  хазяйчину  доньку,  що
клопоталася  по  господарству,  весь  час  закидаючи   назад   дві
товстелезні  коси,  перевиті стрічками.  Дівчина  була  русява  як
батько  Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки  ніжно
подзенькували  при  кожнім її кроці. На шиї –  разок  бурштинового
намиста  з  бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від  протолчан
він  начувся,  що хрещені люди не беруть злюб з язичниками.  Та  й
хіба  стане  багацька  донька жоною Перунича,  чиє  життя  –  самі
небезпеки?  За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн,
а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!
- Жоно, - питав тим часом Батура, - де Первень?
-  Та  де  ж,  -  озвалась  господиня, - як  не  у  мніхів  своїх.
Onwhm`ire, батьку, без нього, він-бо все одно не буде цього їсти.
-  Дожився,  -  буркнув  Батура, - син як ворог,  шматка  хліба  в
батьківській  хаті не преломить. Ну, най Бог благословить  трапезу
нашу, і Давні Боги хай не сердяться на нас.
  Батура вмостився на чолі столу. Далебора з Сулицею, яко старших,
всадовив  праворуч. Вогник, гостем бувши, опинився поруч з  дідом.
Навпроти  нього  сидів Змагор, котрий весело  підморгнув  йому,  а
навкіс  –  хазяйчина донька, що цікаво зиркала в його  бік  карими
оченятами.
   Місце  між  господинею і Змагором було вільне  і  призначалось,
видимо,  для  старшого  сина. Батура  поглянув  на  порожнину,  що
нагадувала вибитого зуба, і зітхнув:
-  Ну,  ось… Жона моя – Світана, сина другого знаєте, донька  ж  –
Поляна. А се гості мої – волхв Далебор та учень його…
- Вогником званий, - тихо підказав юнак. Поляна звела брови:
- Дивина-а… Справжні волхви…
  Змагор  штурхнув її під бік, і дівчина, почервонівши,  замовкла.
Батура всміхнувся поблажливо:
- Насип-но борщу, Світано.
   Тільки-но Вогник підніс ложку до рота, як рипнули двері,  і  до
світлиці увійшов молодик, вельми схожий і на Змагора, і на Батуру,
тільки  що  не такий високий. Зодітий він був у грубе  вретище,  і
весь  час  горбився, ніби соромився свого сильного  тіла.  Світана
кинула на чоловіка винуватий погляд і схопилася з місця:
- Сідай, синку… Я ось тобі капусточки з редькою…
-  Сядь, жоно! – рявкнув Батура, - або він їстиме те, що й ми, або
ходитиме  голодним, чи трапезуватиме там, звідки прийшов!  Поляно,
ходи, злий брату на руки!
-  Ви ж знаєте, батьку, я пощуся, - стиха відповів молодик, - та й
вам  би  слід пригадати, що нині п’ятниця – день смерти  спасителя
нашого.
-  Се  не  привід сідати до обіду брудному, наче мара!  –  гримнув
дереводіл,  - і на борщ з м’ясом я заробив мозолями своїми!  Зволь
робити все як належить, або йди, звідки прийшов!
-  Батьку,  -  мовила Світана благально, - хай дитина  хоч  трошки
поїсть! Він же уже два дні не обідав…
-   В  дитяти  твого  вже  он  борода  росте,  -  буркнув  Батура,
поступаючись.- Оце тільки задля того, що гості в хаті, а то б  мав
би він у мене обід…
   Світана  похапцем поставила перед юнаком, що,  перехрестившись,
сів  на  краю  лави  миску з кришеною капустою  та  редькою,  ледь
помащеними  олією. Та Первень їсти не став, бо очманіло витріщився
на  Далебора. Він роздивлявся волхва так пильно, що Батура,  якого
дратувала  синова поведінка, засовався по лаві і  вже  хотів  щось
таке  мовити.  Раптом молодик уздрів Полісуна, який  пробрався  до
світлиці,  приваблений запахом їжі. Вовк поклав Вогнику на  коліно
свою велику голову, і Перунич усміхнувся ледь ніяково.
-  Не  бійтесь, - сказав, звертаючись до хазяїв, - це – мій  друг.
Він все розуміє і не зробить шкоди. Вірно, Полісуне?
- Ау, - озвався сіроманець, наче і справді відповідаючи.
  З Первня цього було задосить.
- Батьку, - спитав він, - хто ці люди?
- Мої гості, - сухо сказав Батура.
- Чи є вони християнами? – продовжував допитуватись молодик.
- Сам бачиш, що ні, - буркнув дереводіл, - їж собі мовчки.
   Первень  підвівся  з-за столу, так і не доторкнувшись  до  їжі.
Батура стис в руці дерев’яну ложку, і та хруснула, ламаючись.
- Ніколи ще, - мовив тесля, - не говорили у Києві, що Батура, а чи
рід  його, порушили  закони гостинності! Ти зневажив моїх  гостей,
мій  старший  сину!  Сядь зараз же, бо я  зіб’ю  тебе  на  квашене
яблуко!
-  Воля  ваша, - сумирно відказав юнак, - але я не сяду  за  стіл,
опоганений ідолопоклонниками.
  Батура по-ведмежому почав вибиратися з-за столу, але тут на його
psj`b лягла Далеборова долоня.
-  Поштивий  господарю, - озвався волхв, - я знав одного  чоловіка
такої  ж  натури.  Тільки карала його мати…Тяжко карала,  бо  була
жоною  твердої  вдачі.  Та чим тяжчою була кара,  тим  більше  той
чоловік відчував себе правим. І згоріла на тому вогні мати,  а  не
він.  Зараз він молиться Богу своєму, і певний свого Вираю, а мати
давно  в могилі. Дайте синові спокій. Він всього лише учень,  а  я
знаю учителя…
-  Та  звідки  ви  можете знати отця Феодосія? – здивовано  спитав
Батура, наче вперше придивившись до свого гостя, - от лихо, та  ви
ж  ніби схожі… Як родичі… А я все голову ламаю, де міг бачити  вас
раніше…
-  У  мого наставника, - сказав Первень тремким голосом, - не може
бути  таких  родичів.  Се  не  просто ідолопоклонник,  батьку,  се
втілення  диявола, що спокушає своєю схожістю зі святим чоловіком!
А  ви їсте за одним столом з людиною, котра невинну кров приносить
в пожертву Богам своїм!
  Перш, ніж Батура надумав щось відповісти, Первень вибіг із хати.
В світлиці запанувала напружена передгрозова тиша.
- Оце так пообідали, - врешті порушив мовчанку дідо Сулиця.
-  Сподіваюсь,  -  озвався  Далебор  спокійно,  -  мені  не  треба
оповідати  про  те, що кров, яка спливала по Перунову  клинку,  не
була невинною…
-  Я  теж убивав! – вигукнув, не стримавшись, Змагор, - така  доля
воїна! А брат боїться крові, того і хоче до монастиря.!
-  Того, чи не того, - сказав трохи не жалісно Батура, - чи не все
одно  мені? Старший син, спадкоємець, ні до меча, ні до сокири  не
здатний,  ходить  по  місту  як  обідранець,  стравами,  що  матір
приготувала, гидує… Та ще й гостю моєму мовить увічі, що той трохи
не  п’є кров немовлят… Та хіба ж так можна? Я он теж…хреста на шиї
маю…
- Меч Перунів, - озвався Далебор, - відбирає лише життя. Меч твого
Бога, Батуро, висмоктує душу.
  Дереводіл зітхнув, і взяв з доньчиних рук цілу ложку.
- Ви хоч пробачте дурневі, Віщий, - мовив прохально, - не наводьте
лихих чарів… Син же він мені, хоч і недолугий.
- Прощати я не вмію, - сказав Далебор без усмішки, - але ніколи не
побажаю лихого вашому роду.
   Вогник без особливого бажання сьорбав вихололий борщ. Як ніколи
йому  хотілося повернутись до їхньої з Далебором хижки на Хорсиці.
Там  було  просто, затишно, і Боги говорили з людьми мовою  Сонця,
дощу  і вітру. Даремно вони з учителем пішли відтіля. Ніякий новий
князь не поверне Батуриній родині втрачений спокій.
“Війна, - нагадав Вогник сам собі, - негоже воїну відсиджуватись в
безпеці,  коли на Русь іде орда! Хай йому грець, тому Первню,  він
все одно не йтиме до битви, а отже і не буде муляти очі!"
  З тим юнак заспокоївся і простяг руку по пиріг. Поляна присунула
до нього миску і раптом усміхнулась.
    Вогник  відповів  приязним  усміхом.  Дівчина  дедалі   більше
подобалась йому.

                                ***
   Ввечері  до  дереводілової хати почали сходитися люди.  Далебор
поставив Вогника на чатах, і той просидів півночі надворі, разом з
Полісуном, пильно вдивляючись у темряву. З вікна світлиці долинало
невиразне  гудіння голосів. Чи вдасться Далеборові  умовити  інших
так, як він умовив Батуру?
   Змовники  розійшлися  аж  під ранок. Далебор  подався  з  ними,
дозволивши  Вогнику  відпочивати. Але  спати  юнаку  не  хотілося.
Наповзав  світанок,  вже  по-осінньому  прохолодний  і  багряно  -
червоний, наче вісник лиха.
  Вогник пройшов у садок і видобув з піхов М’єльнір. Звичні вправи
швидко  розігріли  йому кров. А коли юнак побачив  поміж  молодими
яблуньками Поляну, його і зовсім наче приском обпекло.
-  Доброго  ранку, - мовила дівчина несміливо. На її милому  личку
змагалися соромливість і цікавість.
- Дай Боже-Дажбоже, - озвався Вогник і опустив зброю.
-  Ти,  мабуть,  -  сказала Поляна, - б’єшся на мечах  краще,  ніж
Змагор.
   Юнак  зрозумів,  що Батурівна спостерігала за ним,  і  відповів
ухильно:
- Хто-зна… Ми не сходилися у двобої.
- А Вогник – це ім’я чи прізвисько?
- Тепер ім’я…
- А старий волхв – твій дідо?
- Навчитель…
- А рід твій де?
- З-під Турова… Був…
- Чому – був?
- Бо їх убили.
- Розбійники? – охнула дівчина.
- Княжі люди. Хотіли нас охрестити. Силою.
- Дідо Шевчик, - зітхнула дівчина, - розказував, що колись у Києві
теж таке було. Багато людей загинуло. А дідо хрестився – і вижив.
-  Мій рід – рід воїнів, - озвався юнак, - ми або живем за законом
Прави, або гинемо. Нема третього шляху.
- Так жити, - мовила Поляна стиха, - страшно…
-  Але тільки так жити належить, - сказав Перунич, - але для  чого
тобі, лебедятко, тривожитись долею воїна?
- Бо ти такий…- сказала дівчина, - не схожий на знайомців моїх. Як
камінь, розпечений зсередини. Тобі в очі дивитись – все одно, що у
прірву  з  кручі…  І ти – язичник… Брат мій найстарший,  ти  бачив
його, страшне говорить про вас…
-  Я  чув,  -  озвався Вогник, - та не вір йому,  дівчино!  Жертва
Перунова  – смерть у битві. Перун не приймає іншу кров. От  загину
я, чи Змагор твій зі звитягою – ото і буде жертва Перунова.
  Поляна хапливо перехрестилась:
- Не дай Боже…
-  Чому  ні? – здвигнув плечима юнак, - вояцька смерть  –  подруга
воїна.
- Ти так спокійно говориш про смерть? І не боїшся?
-  Вчитель говорив, - сказав Вогник подумавши, - що смерть –  лише
крок  до  незнаного світу. В тяжкі часи жерці Перунові по  власній
волі  робили  цей крок. Ступали у вогонь, аби звістити  Богів  про
скруту  Дажбожих Онуків. І Боги приймали гінця, і помагали… Смерти
не треба боятись. Навіть такої.
- Кипчаки ідуть на Київ! – вимовила Поляна, - знаєш же?
- Та вже ж…
-  Змагор сказав, що ваша поява – се знак… Що Давні Боги оборонять
Київ…  Тому і Перун прислав своїх воїнів-чародіїв… а…а може навіть
повернутись сам…
-  Учитель  говорить, - мовив юнак, - що люди  розучилися  кликати
Вишніх.  Для цього замало двох жерців. Треба, щоби люд повірив…  І
позвав.  І тоді прийде Перун. Я ж битимусь в обороні землі  своєї,
бо так належить за законом Прави.
-  Я не хочу стати здобиччю степовика! - раптом видихнула дівчина,
і Вогник здивовано побачив на місці лебедятка маленьке, але гнівне
соколя,  -  навчи  мене своїм молитвам, Перуничу!  Навчи  володіти
мечем, або хоч би благати Вишніх! Я теж зватиму на поміч!
  Вогник підійшов до дівчини і обережно обійняв її за плечі.  Вона
не відсахнулась.
- Ти хоробра, - сказав ласкаво.
-  Це ти – дивний, - мовила Поляна, заспокоюючись. – одне слово  –
чародій зі степу.
  Вогник підвів руку і торкнувся до її щоки.
- Боги будуть з нами, - сказав, - одіб’ємось…
   Личко Поляни раптом залилося рум’янцем. Вона рвучко повернулась
і побігла геть. Пухнастий кінець коси ковзнув по руці юнака.
   Вогник обернувся і побачив Далебора. Волхв дивився на нього без
усміху.
- Сину душі моєї, - мовив, - є важлива справа.
- Слухаю, Віщий!
-  Сьогодні  збирається  віче. Про се подбають  старшини  братчин.
Швидше  за  все здійметься ворохоба – люди бо налякані й обізлені.
Вони підуть на Гору вимагати зброї.
-  А  якщо князь відчинить зброярні, - спитав юнак, - як  тоді  зі
Всеславом і нашими задумами?
-  Князь  Ізяслав – не та людина, - озвався Далебор,  -  аби  щось
вирішувати  самостійно.  Зброї він не  віддасть.  Старшини  згодні
кликати Всеслава і відповідно налаштують натовп. Але ось тут  і  є
головна  небезпека. Коли Ізяславові люди, той же Косняч, побачать,
до  чого йдеться – вони можуть вбити Всеслава, доки люд увірветься
до Княжого Граду.
- Невже Ізяслав піде на це? – вишептав Вогник.
-  Умовлять,  - озвався Далебор, - як умовили свого часу  порушити
присягу, чи знищити Боричів. Погано, коли у людини нема стрижня  в
душі, а ще гірше, коли така людина кшатрія, воїн, та ще й береться
правити іншими. Тому слухай-но, Перуничу… Ти повинен пробратися на
Гору  і визволити Всеслава раніше, ніж його надумають прибрати.  І
май на увазі, воїне… Він мусить вижити навіть коштом твого життя.
- Я – жертва Перунова, - сказав юнак спокійно.
-  Отже, Вогнику, - мовив старий, - дідо Сулиця покаже тобі місце,
звідки  можна пробратись на Гору непоміченим. Як почуєш натовп  на
Боричевім узвозі, а його буде далеко чути, так і починай.
-  Боричів узвіз? – цікаво спитав Вогник, забувши, що хвилину тому
його послали на смерть, - чому він так зветься?
- На честь одного з твоїх пращурів, - сказав Далебор, - був колись
такий… Борич-воєвода. З усіх битв виходив переможцем. Ну, іди… Хай
пребуде з тобою міць Перунова!
- Хай святиться таємне ім’я його – Індра, бо то є Бог серед Богів,
так  кажуть Веди, - вимовив Вогник, приклавши руку до серця.  Тоді
рушив поміж яблуньками до хвіртки.
- Добрий учень може полягти, аби врятувати поганого учня, - сказав
сам  собі Далебор, дивлячись йому вслід, - пробач, сину душі моєї…
Я не мав вибору і мушу пожертвувати тобою. Одна надія на те, що ти
все-таки засвоїв мою науку, Вогнику, і вона допоможе тобі вижити.
   Вогник  вийшов  з Батуриного двору і кинув останній  погляд  на
великий будинок, що виріжнявся серед біленьких хаток Подолу,  наче
сам  велет  Батура у натовпі. Десь там причаїлось біляве  дівча  з
карими очима соколяти.
-  Кипчаки не ввійдуть до міста, - мовив юнак тихо, - а як я помру
до  битви, то повернуся сюди блискавкою з чертогів Перунових.  Аби
захистити тебе, ладо моя

                                ***
-  Тут  урвисько, загорожа висока, і навряд чи є варта, - оповідав
старий Сулиця, - тим більше, що зараз мабуть всі біля воріт.
   Вони  сиділи в глибокій ярузі – Вогник і старий чоботар, а  над
ними  вивищувалась  загорожа  Княж-двору  з  почорнілих  від  часу
дубових колод.
-  Треба лишень туди вилізти, - продовжував дідо, - чи зможеш? Ех,
був би я молодший…
-  Я  лазив по Хорсицьким скелям, - стиха озвався юнак. Він тримав
лівицю  стиснутою, наче дотик до дівочої щоки був пташеням,  котре
прагнуло на волю.
   Лада  захопила  його у полон миттєво. Тепер він  розумів,  чому
говорилося  у  давніх  сказаннях, що дихання любові  грізніше  від
Перунових стріл. Мусив думати про те, як краще виконати небезпечне
доручення,   а  пам’ять,  його  відточена  пам’ять   жерця,   знай
перебирала подробиці їхньої з Поляною недовгої розмови.
- А вмієш лазити – так і добре, - озвався дід, - о…Чуєш?
   З  боку  Боричевого  узвозу долинув  звук,  схожий  на  гудіння
onpnc3b.
-  Вдалося  таки розворушити людей, - сказав задоволено Сулиця,  -
давненько у Києві не було справжнього віча…
   Вогник  струснув  з  себе  задуму і  почав  готуватись.  Скинув
сорочку,  роззув постоли, перевісив М’єльніра за спину,  за  черес
заткнув ножа. Сулиця покрутив головою.
- Дуже круто – сказав, - яр майже прямовисний.
- Видряпаюсь, - мовив Вогник весело, - не вперше…
-  Ну, - прищулився дід, - хай Боги помагають… І чого оце не можна
помолодшати  трошки? Он волхв твій і досі наче юнак, мабуть  слово
таке зна, а я вже зносився на реміняччя.
   Юнак  підбадьорливо всміхнувся до Сулиці і взяв до рук тул21  з
важкими стрілами. Великий дальнобійний лук та стріли до нього були
з  Батуриних  запасів.  Багач Батура замолоду  ходив  ратником  на
торків,  приніс  з війни чимало озброєння, а як наказано  було  ту
зброю здати, дещо, як він казав, приховав у себе в льосі. Вогник з
усміхом  пригадав  собі,  що  з тим “дечим”  Батура  міг  спокійно
витримати  облогу у власній хаті. Юнак розмотав тонкого  мотуза  і
прив’язав до стріли. Тоді узяв лука, прикинув відстань і  відійшов
назад.
- Думаєш, витримає тебе стріла? – занепокоєно спитав дідо.
- Повинна витримати, - засміявся Вогник, - я легенький.
Однак він пустив дві стріли, котрі вбилися в загорожу майже поруч.
Посмикав  мотузки, перевіряючи міцність, і подерся  кручею  вгору.
Лізти  земляним схилом було не так і важко, але стіна таки  далося
Вогнику взнаки.Він дерся вгору, одною рукою вбиваючи в щілини  між
колодами ножа для опори, другою ж чіпляючись за мотуз, а  часом  –
зависаючи  на  ньому. Старі колоди розсохлися, і тому  на  виступи
можна було поставити ногу і вряди-годи перепочити. Та Вогник мусив
поспішати. Аби на тому боці яру трапився лучник, кращої цілі  йому
було б не знайти. Юнакові часом аж свербіла незахищена спина,  але
він  не  озирався.  Якщо його таки помітять – тут  нічого  вже  не
зробиш. Учитель завжди говорив, що про небезпеку, як і про  ворога
треба думати, коли вона підходить на довжину меча
   Коли  до  вершини зосталося не так уже й багато, древко  стріли
тріснуло,  і мотуз ковзнув униз. Вогник повис на одній руці,  лезо
ножа  аж  вгиналось  під  його вагою. Ноги даремно  шукали  опори…
Зусиллям  волі юнак притлумив цілком зрозумілий страх  і  обережно
посунувся  ліворуч.  Пальці,  що вчепилися  в  другий  мотуз  були
вологими…  Ще  трохи  – і він зірвався б униз…  Така  загибель  не
принесла б чести тому, хто не виконав наказу…
  Він дібрався до верху стіни і всівся перепочити. Дідо Сулиця був
правий – охорони дійсно не було видно. Перед Вогником лежав  Княж-
город  на  горбах  Дніпрових. Ледве видний звідси  міст  зв’язував
стару Гору з Ярославлім Градом. Поміж розкішних будинків, поряд  з
якими  Батурин дім виглядав би замірком, вирізнялися  золоті  бані
храмів.
   Вогник  витягнув нагору вцілілого мотуза, відчепив  від  череса
невеличкого  гака і зачепив його за стіну. Тоді закріпив  мотузку.
Спуск,  порівняно з підйомом, вдався за іграшку.  Юнак  скочив  на
землю легко, мов кіт.
   Як оповідав дід Сулиця, княжа в’язниця знаходилась тут таки, на
Горі.  Один  з  братів  старого князя  Ярослава,  Судислав,  князь
псковичів,  провів  там  трохи не все життя.  Подейкували,  що  за
прихильність  до  поганства.  Троє  Ярославових  синів  наважились
повернути стрию волю аж після батькової смерті. Два десятки літ не
бачити  сонця…  Вогник  повів плечима наче  від  подиху  холодного
вітру.  Нині  ж тисяцький Косняч дбав про те, аби поруб  не  стояв
порожнім. За словами того ж Сулиці десятки киян одбували покуту  в
княжих льохах, які ще й було розбудовано з такої нагоди. Десь  там
бідував і Всеслав з сином Рогволодом.
    Вогник  обережно  скрадався  між  височенними  парканами,   що
обгорожували боярські доми. Гудіння натовпу вже було чути й тут, з
боку  Боричева  узвоза чулися вже трохи не удари тарана  у  браму.
K~dei  на вулицях не було – град наче вимер. З якоїсь хвірточки  у
нескінченій   загорожі   вибігла   розкуйовджена   жона-челядинка,
побачила юнака, охнула і метнулася геть.
   Почувся кінський тупіт. Перунич ковзнув у завулок і притисся до
загорожі.  Вуличкою промчали кілька вершників. Потім за  загорожею
почулися чоловічі голоси.
-  Дати черні зброю – се принизитися перед нею! – говорив один,  -
віче!  Що нам віче! Он у Новгороді править віче, і яка честь  бути
князем  Новгороду? За кожну дрібницю мусили питати згоди  міщухів!
Хочете, князю, аби й у Києві було так-то?
-  Але ж, Коснячу, - озвався другий чоловік, - люди ламають браму!
Умовлянь  моїх не слухають, гридням їх не стримати, та  й  не  час
битись з власними підданцями, коли ворог на порозі.
   Вогник зачаївся, боячись дихнути. Він зрозумів, хто ці двоє.  А
один голос ще й пізнав. Голос тіні з його сну… Голос загибелі…
-  Я  й  не  говорю, що треба битися, - озвався Косняч, -  але  ж,
княже,  мій  дім  чернь  розгромить найперше.  Вам  не  можна  тут
залишатись.
- Я говорив, - зітхнув Ізяслав, - що ти занадто суворий з киянами…
-  Я  був  з  ними  недостатньо суворим, -  мовив  Косняч  з  ледь
стримуваною  злобою,  - та годі про це. Вийдемо  через  Ярославове
місто  на Уздихальницю, потайною хвірткою. Там уже чекають коні  і
супровід. Спершу поїдемо до Василькова, заберемо княгиню з синами.
І – до тестя вашого, короля ляського. За підмогою.
-  А  якщо  половці  прийдуть раніше помочі ляської?  –  завагався
Ізяслав.
-  Мудрі, - засміявся Косняч, - виживуть. А за горланями цими нема
чого й жалкувати.
-  Коснячу, - мовив князь, - ти ж чув, що гукали люди!  Нам,  коли
повернемося,  окрім  половців  доведеться  певне  вибивати  ще   й
Всеслава з граду.
- Говорив же я вам, - сказав тисяцький, знизивши голос, - ще коли…
Досі б уже було і по Всеславі…
-  Ні!  –  з  жахом вигукнув Ізяслав, - я і так зогрішив!  Хрестом
святим  присягнув йому в безпеці! Може Бог і карає мене за  це!  І
отець  Антоній,  святий чоловік, і Феодосій  -  ігумен  Печерський
передбачали,  що  станеться  лихо. Спершу  –  половці,  тепер  це!
Убивство  – гріх, а вже убивство чоловіка через клятвопорушення  –
всотеро тяжчий злочин!
-  Ну, то Всеслав стане князем Київським, - зло сказав Косняч, - а
ми – ізгоями!
-  Душа у тебе й досі поганська, Боричу, - мовив князь із жалем, -
я,  зогрішивши, каюсь, і кару приймаю як належне, а ти злобишся  і
преш проти рожна, наче і християнином не є.
-  Воля  ваша,  - буркнув тисяцький. Знову зацокотіли  підкови,  і
хрипкий голос оголосив:
- Все готово!
-  Чудине,  -  озвався Косняч, - нехай Тука  з  Іваном  та  Стахом
проводять його княжу милість. А ти зостанься – допоможеш мені  хоч
щось ув’язати до сакв.
   Вогник  прикусив  губу. Ще одна тінь його снів  обрела  кров  і
плоть.  Юнак не бачив своїх ворогів – їх затуляв ріг будинку.  Але
чути було добре, навіть коли говорили неголосно.
- Дурник-то наш, - мовив тисяцький до Чудина, коли затихло цокання
підків,  -  не погодився… Втім, я нічого іншого й не очікував  від
цього…  простого  духом. Йди до порубу, Чудине.  Вчора  я  наказав
вдягнути  ланцюги  на  Всеслава і на того хлопчину,  Рогволода.  В
місті  бо було неспокійно – волхви якісь з’явилися, мутили  народ.
Яким   Всеслав  не  є  добрим  воїном,  а  в  кайданах  не   довго
протримається проти твого списа. Сина його – теж… Второпав?
- Так, мій пане, - почувся хрипкий голос з чужоземною вимовою.
- І не надумай… порозважатись за вашим звичаєм. Я б з задоволенням
віддав  тобі кривича, аби ти шкіру з нього здер, байдуже,  людська
вона  чи  вовча.  Але нині нема часу. Чернь уже на Горі.  Впорайся
xbhdjn і наздоганяй нас. Іди!
   Голоси  затихли.  Вогник обережно вибрався з-за  рогу,  перебіг
вулицю  і сховався в завулку навпроти. Зробив це саме вчасно  –  з
розчинених воріт боярського дому вилетів самотній вершник і помчав
у напрямі Ярославового Граду.
   Молодий  Борич важко дихав, ледве стримуючи себе.  Убивця  його
батька  утікав пріч, і він не мав права його зупинити. Але лишався
ще Чудин… Чоловік, котрий трохи не прибив його, Вогника, списом до
підніжжя Перунового Образу, наче страшну пожертву… Чоловік, котрий
убив  бабу  Славу… І який уб’є зараз ще двох людей…  Аби  ж  знати
напевне,  де  ті  княжі льохи, в яких знемагають  в’язні…  Перунич
ніколи  не  заблукав  би у лісі, але тут був  не  ліс,  а  плетиво
покручених  вуличок… Кудою подався клятий суздалець? Вогник  побіг
навмання і трохи не наштовхнувся на молодика в простій одежині, що
вів кудись коня.
    Челядинець  перелякано  витріщився  на  озброєного   чоловіка.
Особливо його вразив Вогників чуб.
- Т-ти хто? – спитав молодик перелякано, - п-половець?
-  Сам  ти половець, невігласе, - огризнувся Вогник, втямивши,  що
Боги  послали  йому  неждану поміч, - я –  Коснячів  слуга,  шукаю
Чудина. Не бачив часом, де він подівся?
-  Он  туди подався, до темниць, - охоче пояснив конюх,  та  ще  й
показав  дорогу. Перунич побіг у вказанім керунку. Вуличка  вивела
його до приземкуватої довгої будівлі, оточеної загорожею з дубових
паль. Біля розчахнутих воріт лежало двоє мертвих гриднів.
“Спізнився!  –  подумав юнак з розпачем,  -  а  щоб  тебе  накрило
тьмою!”
   Він  домислив,  що  охоронці не захотіли  впускати  Чудина  без
княжого  наказу,  чи  знаку. Тоді найманець пустив  у  хід  списа…
Бідолашні хлопці напевне не очікували нападу… Юнак рвонув меча  із
піхов.  Щоб  там  не  було, але суздальський  пес  заплатить  йому
сьогодні за все.
  У дворі було порожньо. Двері будинку відчинені. За ними виявився
низенький  коридор,тьмяно освітлений смолоскипами. Обабіч  тяглися
низенькі  дверцята.  Біля  одної з  них  мудрував  Чудин…Відчинив…
Штовхнув…
   Перунич рухався нечутно, але син лісів все одно завважив  його,
бо різко обернувся і вхопив короткого списа-сулицю, притуленого до
стіни. Вогник відстрибнув назад.
-  Чого тобі? – спитав найманець, - забирайся геть, поки цілий.  Я
тут з княжого наказу…
   Молодий воїн випростався. Він забув і про Всеслава, і про  своє
завдання…  Перед  ним стояв привид його нічних змор,  його  власна
смерть – чоловік зі списом. Саме про таку зустріч він мріяв,  коли
хлопчиком падав з утоми опісля нескінчених вояцьких вправ.
- Ти вбивав моїх родичів! – вимовив Вогник, - ти хотів убити мене!
Ти  прийшов  сюди  убити людину в кайданах!  Більше  ти  не  будеш
убивати!
    Чудин   зробив  випад  списом.  Перунич  відсахнувся.   Тісний
коридорчик не давав його ворогу можливості вільно рухатися, але  й
Вогник  не  міг підібратися до нього на довжину меча. Юнак  поволі
відступав  до  дверей.  Чудин  відчайдушно  штрикав  списом.  Лезо
ковзнуло Вогнику по ребрам, розідравши шкіру.
   Юнак вивернувся і рубонув мечем по оскепищу22. В руках у Чудина
залишився цурпалок, і вояк заревів від люті. Він вирвав  з  кільця
на стіні смолоскипа й ткнув ним Перунича просто в груди.
   Біль  обпік молодого воїна, але Вогник не відсахнувся, а вхопив
Чудина за зап’ясток лівицею і рвонув на себе, одночасно вбиваючи в
нього меч.
-  За Боричів! - сказав просто в перекривлене від болю лице, - щоб
ти став їхнім рабом у потойбіччі!
  Чудин осів на підлогу. Його вилицювате бліде обличчя побіліло ще
більше.
- Хто ти? – прохрипів, - не пам’ятаю…
-  Сяйвір  Борич,  -  сказав юнак, - з Туровщини…  Ніяк  не  можеш
згадати, пес? Селище біля озера… Святиня… Такий хоробрий був проти
дітей і жон… паскуда…
-  Борич?! – вимовив Чудин з яким-то жахом, - ота відьма… І ти…  А
Косняч тебе роз… розшукував… Ти ж його…
   Очі умирущого закотились. Вогник з силою вирвав з мертвого тіла
М’єльнір,  переступив через Чудина і рушив до  прохилених  дверей.
Ключ, один з кількох на зв’язці, так і стирчав у замку.
   Юнак  штурхнув  двері  і ледве встиг ухилитись  від  глека,  що
прохурчав повз нього і врізався в одвірок.
- Князю Всеславе! – гукнув, - стривайте!
- Підійди-но ближче, сучий сину! – озвався з цюпи спокійний голос,
- і я придушу тебе оцим ланцюгом.
- Князю Всеславе, - мовив юнак, - мене прислав Далебор Віщий. Я не
ворог вам.
  У цюпі запанувала тиша.
-  То  Рогдан  таки  знайшов  старого, -  врешті  вимовив  Всеслав
зміненим голосом, - ох, хвала Богам!
-  Я  знаю  Рогдана,  - сказав Вогник, - Далебор  же  звелів  мені
врятувати вас за будь-яку ціну.
- Зайди ж, - мовив бранець так, наче запрошував гостя до світлиці.
   Вогник  зігнувся трохи не впіл і зайшов до півтемної  кімнатки,
оствітленої  ледь  жевріючим посвітом. Біля стіни  стояв  зарослий
бородою  світловолосий чоловік. Колись багате  вбрання  висіло  на
ньому  лахміттям. Руки і ноги його були в кайданах, і стан обвивав
залізний  пояс з ланцюгом, що кріпився до кільця в стіні.  В’язень
придивився до юнака і посміхнувся:
- Їй-пра, Перунич… З чубом! А що за галас я чув в коридорі?
- Я убив чоловіка на ім’я Чудин, - озвався Вогник, - він хотів…
-  Убити  мене, - договорив спокійно князь. – я чекав…  Коли  мене
закували,  то одразу втямив – прийдуть… Не хотілося так… помирати…
в  залізі…  Я  сонце  люблю… І вітер…  І  битву…  І  Богів  твоїх,
Перуничу,  вони  бо і є сонцем, вітром і битвою… Звільни  ж  мене,
ланцюги на замку, а ключі…
-  Спробую зараз ті, що у дверях, - розчулено мовив молодий  воїн.
Всеслав  йому сподобався одразу. Чи-то спокоєм перед лицем смерти,
чи-то оцими словами про Богів…
   Один  ключ  із  зв’язки  підійшов до кайданів  в’язня.  Всеслав
полегшено зітхнув, звільнившись від заліза.
-  Тепер проб’ємося, Перуничу! Тільки слухай-но… Десь тут має бути
мій син. Рогволод… Я не бачив його два роки… Якщо хлопчину вбили…
-  Я  знайду  його, - сказав Вогник, - тримайтесь біля  мене…  Той
суздалець може бути не єдиним убивцею.
   Вони  вибралися  з  цюпи,  і Вогник почав  підбирати  ключі  до
сусідніх  дверей.  Гомін  натовпу вже було  чути  й  тут  –  люди,
очевидно, були вже біля воріт.
- Що там є? – спитав князь, - що за галас?
- То люди… Кияни…
- Чи мені вчувається… Здається я чую своє ім’я…
-  На  Київ  ідуть  кипчаки,  - сказав Вогник  на  мить  покинувши
непокірний замок, - князь Ізяслав утік до ляхів… Кияни хочуть собі
нового князя. Який очолив би військо… Князя Святославового роду.
  Всеслав поклав руку на груди.
- Це все зробив Далебор, - мовив, - окрім хіба що нападу ординців.
Яку  він  візьме  плату  з  мене? Я  був  йому  поганим  учнем…  І
розлучились ми ворогами.
  Вогник визивно підвів чубату голову:
-  Поверніть  Русі  її  душу!  Її  Святині!  –  видихнув,  -  тоді
відкриється брама Вираю, і Вишні повернуться до нас!
-  Хіба  можна воскресити те, що загинуло? – вимовив князь,  якого
зовсім не здивували Вогникові слова.
-  Нічого  не  загинуло, - сказав Перунич, і ключ під  його  рукою
подався  в  заіржавілім  замку, -  ще  зеленіє  гілка  Прадуба…  А
небезпека  розпалить  в  серцях  Перунів  вогонь.  Доля  ж  сприяє
b3db`fmhl, князю Всеславе, якщо відвага ця вгодна Богам.
   Вогник  заглянув  до кімнатки, двері якої щойно  відкрив.  Біля
дальньої стіни, звісивши на груди голову, сидів закутий в  кайдани
юнак,  навіть не юнак ще, а отрок. Почувши рипіння двері,  хлопець
підвів  голову. На змученому його обличчі промайнув жах,  але  він
гордовито стис вуста і над силу звівся на ноги.
- Ну, - вимовив, - я готовий… Батько вже помер?
   Всеслав  увірвався  до цюпи, одіпхнувши  Вогника  і  навіть  не
помітивши цього.
- Дитя моє! – видихнув, - живий! Рогволоде!
   Хлопчина із схлипом зітхнув і сповз на підлогу, знепритомнівши.
Вогник мовив до Всеслава:
- Я подбаю про нього. А ви йдіть до люду, князю.
   Гомін  чути  вже  було  за  дверима  в’язниці.  Всеслав  раптом
усміхнувся і рушив назустріч тим, хто вигукував його ім’я.

                                ***
   Перунич  звільнив  від  кайданів Рогволода  і  підняв  на  руки
обважніле  тіло хлопця. Коли він вибрався з темниці, то  кияни  на
чолі  з  Батурою  вже  розбивали інші двері,  визволяючи  в’язнів.
Всеслава  витягли на двір, поставили на щит, одібраний в котрогось
з  гриднів,  і  підняли  над  головами. Колишній  в’язень  сміявся
дзвінким  молодим сміхом, і Вогник з раптовою надією  подумав,  що
Далеборів учень усе-таки виправдає сподівання учителя.
  Рогволод отямився і жадібно втягнув в себе повітря.
- Очі болять, - мовив тихо, - два роки… не бачити сонечка.
-  А батько твій – нівроку, - озвався Вогник, дивлячись, як натовп
несе свого обранця просто до княжих палат.
-  Батько  бачить у темряві наче вовк, а при світлі наче  сокіл  -
прошепотів  Рогволод, - його ж зачаровано немовлям.  І  він  такий
сильний… А я зламався… Сором…
-  Хто  встає  назустріч  загибелі – той  не  зламався,  -  сказав
заспокійливо  Вогник.  Він бо бачив, що перед  ним  хлопчик,  який
щосили   намагається  бути  схожим  на  батька-воїна.  –  одужаєш,
Всеславичу!
-  Ти жрець-воїн? – спитав хлопчина стиха, - я шаную Давніх Богів.
Тільки  про це знає лише батько. Він не велить нікому розказувати.
Але  тобі  можна… Ти ж мені все одно що брат. Аби не ти –  нас  би
вбили…  Вчора вони прийшли увечері, і я подумав, що то  –  остання
година.  Коли  мене  приковували  до  стіни,  то  Косняч,   боярин
Ізяславів,  дивився  на це і насміхався наді мною.  То  дуже  лиха
людина…
- Я знаю, - озвався Вогник, - знаю.
-  Я вб’ю його, як тільки спопаду десь, - сказав Рогволод з цілком
дорослою затятістю.
-  Ні,  - мовив Перунич, - цей чоловік – мій кровний ворог.  Залиш
його мені, княжичу.
-  Ти  не знаєш… Він назвав мене вовченям і вдарив в лице… А перед
цим  сказав, що я буду плазувати на колінах, вимолюючи зайву  мить
життя.
- Сподіваюсь, ти плюнув йому в пику? – спитав Вогник співчутливо.
-  Авжеж, - ледь посміхнувся розпухлими вустами Всеславич, - за те
ж  він  і  вдарив мене. Але ж тебе поранено, друже! – вимовив  він
раптом, і Вогник вперше відчув різкий біль у грудях, там, де  його
торкнувся  Чудинів  смолоскип. Рана у  боці  кривавила,  хоч  була
неглибокою,  й теж боліла. Піднесення минуло, і Перунич  захитався
від слабкості.
- Облиш мене, - запручався хлопчина, - я піду сам! Ти кривавиш!
   Вогник поволі опустив Рогволода на землю, і вони, обидва, трохи
не  повалилися  в грязюку, перемішану сотнею ніг. Хтось  підтримав
обох за плечі… Далебор.
- Віщий! – мовив радісно юнак, - все вдалося!
-  Авжеж,  -  сказав Далебор незвично лагідно, -  лишилось  тільки
половців розбити – і все…
  Вогник пирснув сміхом, бо йому раптово стало дуже весело. Він бо
виконав  смертельне завдання – і не загинув. Перун дав йому  змогу
помститись,  і певне надасть таку можливість ще не раз.  А,  перш,
ніж  ідти  до  наступної битви, він зможе ще раз  побачити  біляве
дівча з Батуриного дому.
-  Як  справи, Всеславичу? – спитав тим часом Далебор,  -  я  знав
твого батька, коли він був ще хлопцем…
- Слава всім Вишнім, на Сварзі сущим, - твердо вимовив Рогволод, -
хай обережуть вони вас, Віщий Волхве, з чотирьох боків світу!
- О, це слова кшатрія, - мовив Далебор здивовано, - Всеслав навчав
тебе?
-  І  батько,  - мовив княжич, - і ще… Не має значення…  Ви  дасте
мені,  Віщий, чар-зілля, аби я швидше одужав? Я теж  хочу  йти  до
битви!
- До якої битви? – звів брову Далебор.
- Так половці же…
- Вистачить ще битв для тебе, дитино, - чомусь сумно сказав волхв,
-  аби  тільки  вони  були правими… Ходімо до Княж-двору…  Всеслав
мабуть там уже.
   Дорогою  вони проминули Коснячів двір, розбитий і пограбований.
Кияни  не проминули обчистити до нитки дім ненависного тисяцького,
і хата світила пусткою.
“Він тебе розшукував, - раптом згадав Вогник останні слова Чудина,
- ти ж його…”
  Що хотів сказати суздалець? “ Ти ж його вбити хочеш?” Але звідки
б  знати про це Коснячу? Здогадався? Як? І чому він був певен,  що
його небіж вижив? Щось тут було не так, але Вогник облишив даремні
роздуми. Ясно було одне - останні Боричі зустрінуться. Напевне.

                                ***
   Рани Перунича не були тяжкими, а Далеборові мазі тлумили біль і
запалення.  Вже на другий день, на превелику заздрість  Рогволода,
Вогник покинув Княж-двір. Княжич ще слабував, а от Всеслав  був  з
двожильної породи. Він випарився у лазні, зголив бороду, залишивши
вуса  підківкою,  і  обтяв  волосся при самій  голові,  зоставивши
вояцького  чуба.  Русявий,  світлоокий князь  Полоцький  нагадував
пращура   свого,  Святослава  Хороброго,  і  всіляко  ту  схожість
підкреслював. Навіть сережку носив у вусі. Була в цьому чоловікові
дійсно  якась хижа вправність і сила, словом те, чого не вистачало
красеню Ізяславу.
-  До  облоги  я  не допущу! – гримів він сильним низьким  голосом
перед  виборними  од віча, - ми зустрінемо їх раніше,  і  викинемо
геть  з  землі київської! Ізяславових людей, тих, хто захоче  мені
служити, я зоставляю в дружині! Рать? Звичайно ж потрібна – у мене
мало  людей,  а до Полоцька посилати запізно. Зброя?  Зброя  буде!
Коні? З конями складніше, але вирішимо і це…
-  Оце  князь! – захоплювався Батура, - вояк! Не макуха якась,  не
лялька в руках наближених! Дай Боже йому здоров’я!
“Може  Боги  змилосердилися над долею Руси, і справді послали  нам
нового Святослава?” – думав і молодий Перунич, доки спускався вниз
Боричевим  узвозом  і вишукував на Подолі Батурину  хату.  Він  не
знав, що скаже Світані, чи комусь іншому з Батуриних домашніх, але
сподівався хоч оком кинути на дівчину.
  Дома був лише Змагор. Він стояв біля ганку і робив випади мечем,
кривлячись від болю.
-  Готуюсь! – привітав він Вогника, - князь Всеслав залишив мене в
дружині.
- Знизу бий, - порадив Вогник, - тоді рука не так млітиме.
  Змагор послухав поради.
-  Мама з Поляною, - мовив, описуючи мечем півколо, - та інші жони
вирішили  зробити  князю сорочку-оберіг.  За  один  день  зіткати,
пошити  і  вигаптувати. Поляні дісталося гаптувати рукав. Уявляєш,
як вона задерла носа?
- А де… вони?
-  Поляна у садку, гаптує, а мама у сусідки. До сестриці краще  не
підходь, бо вони ду-уже зайняті. Пирхне, мов кицька і все.
   Поляна  не  пирхнула.  Вона впустила  гаптування  і  з  хвилину
дивилась на Вогника як на примару.
- Ти живий!
- Чого б се я мав померти? - сказав Перунич ніяково.
- Дідо Сулиця оповів мені… Ой, лихо! Тебе ж поранено!
   На  Вогникові була сорочка хто-зна з чийого плеча, яку принесла
йому  всмерть  перелякана змінами на Горі княжа  челядинка.  З-під
завеликої одежини виглядало полотно пов’язок.
-  Та  то пусте, - озвався юнак заспокійливо і опустився на колоду
поруч  з  дівчиною. Підняв гаптування, на якому вже вимальовувався
круговий візерунок-оберіг з переплетених свастик-коловратів.
-  Ти  врятував  князю життя, - сказала Поляна з повагою,  -  весь
Поділ  тільки  про це й говорить. Хто радіє, хто й боїться.  Волхв
твій  весь час біля Всеслава, декому це не до вподоби. Он, Первень
каже, що, уздрівши поганство на Княж-горі, Богородиця Вишгородська
заплакала кривавими слізьми…
-  Як се їй вдалося розгледіти Далебора аж із Вишгороду? – буркнув
Вогник.
-  Ой, не кажи так, - дівчина аж здригнулась, - тобі що, язичнику,
а нас, хрещених, Бог і покарати може!
-  Як чужинець може скарати нас на землі нашій? – спитав заскочено
юнак, - Перун володіє громами, Дажбог – світлом, Велес – землею… У
Бога  ромеїв тут немає влади, хіба що люд сам прикличе його…  Коли
збиралась  Перуна звати на поміч русичам, тоді не боялась.  Забула
вже?
-  Не  забула, - озвалася Поляна, - такі думки – це також гріх.  А
брата  мого  найстаршого послухати – так  і  все  на  світі  гріх.
Вечорниці  – гріх, веснянки – гріх, вогнище купальське  –  гидота,
вишиванка  –  і  та  спокуса диявольська  А як без  гарного  жити?
Сумно…  Навіть  в церкві – і то візерунки наші, як  ото  в  Святій
Софії…  Так  красиво… А брат говорить, що навіть співати  гріх…  Я
співати люблю…
-  То  співай! – вимовив Вогник, - дівочий спів – це молитва Ладі.
Так каже Далебор.
- Ти в усьому слухаєш волхва свого? – спитала Поляна, беручи голку
до рук.
- Я меч в руці навчителя, - озвався юнак, - так мусить бути. А що?
-  Первень  теж покірний учителю своєму. Він ходить до  печерських
мніхів, там його навчає отець Феодосій…
- То й що?
- Батько мій говорить, що брата зурочили мніхи, - сказала дівчина,
-  він  дійсно дуже змінився. Твій навчитель і взагалі –  чародій…
Брат  мій хоче, аби усі мислили як навчитель його… І жили так,  як
навчитель його. Ти теж цього хочеш?
-  Як можна, - усміхнувся Перунич, - змусити діву мислити як воїн?
Звісно, були колись і жони-войовниці, але жона це найперше Лада  –
любов… Для чого давати їй зброю? Чи не стало у нас мужів хоробрих,
аби присвячувати Перуну жон?
-  А  чи  є  у Перуна кара для тих, хто не вірить Богам  вашим?  –
допитувалась Поляна.
-  Не  чув про таке, - подивувався юнак питанню, - як можна карати
за  те,  що не віриш? Не можна лише зневажати святощів, хоч своїх,
хоч чужих… А  чого ти про таке питаєш?
-  Брат,  -  поїжилась Поляна, - каже, що поганам усім  наготоване
вічне  полум’я, де плач і скрежет зубовний… Я так за тебе боялась…
Думала, загинеш – і по смерти не знатимеш спокою.
-  В потойбіччі така ж земля, як і тут, - озвався Вогник становчо,
неабияк  задоволений з того, що дівчина турбується його  долею,  -
тільки  немає  там ні лихих людей, ні половців… Лише  ми,  русичі.
Краще скажу тобі про це словами пращурів…
   Юнак  напружив пам’ять і заговорив словами одного з Далеборових
сказань:
-  Там  нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає  там,  й
стрінуть  нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю  Богів.  І
Велес  там  править отарами й злаками, і води живі там  течуть.  І
Дажбог  трима  руку  на  плузі…   І  нема  в  тому  краї  рабів  і
невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної,
як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…
-  А  що  ж  там  робити таким як ти – воїнам?  -  спитала  Поляна
зацікавлено.
-  Перуничі, - мовив Вогник, - оберігають сей дивний світ від Тьми
Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я  в  якійсь
битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана  нам
одвіку  Богами.  І  Боги скажуть: “Се є русич, бо  не  можна  його
відділити від його землі. Одна йому дорога – у військо Перунове!”
-  Того  ти  й  не  боявся, коли йшов на смерть? –  майже  пошепки
спитала Поляна, - бо вірив в це?
-  Я  це  знав,  -  мовив  Вогник просто, - моя  пам’ять  говорить
голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в  Яві
Перунів чертог.
- Я говорила вже, - зітхнула дівчина, - ти дивний якийсь… Тільки й
мовиш,  що  про звитяги, та  загибель славну. Нині люди  або  лише
напихають  собі  кендюх, або їм взагалі нічого  не  треба,  як  от
нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже.  А  ще
він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека,
і  люди  зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди  були  кращі  за
онуків.
-  Твій батько – мудра людина, - посміхнувся Вогник, - та не бійся
за  мене,  лебедятко… І не думай більше про те, що буде у  Наві  –
якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.
- Ой! – спохопилась дівчина, - я ж мушу працювати!
   Вогник  насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти.  Він
попрощався  з  заклопотаною  Поляною,  яка  знову  зігнулася   над
гаптуванням,  і  подався  до діда Сулиці,  який  зустрів  молодого
Перунича наче рідного онука.
   В  дідовій  хатині  пахло яблуками і Далеборовими  зіллями,  бо
старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою
вояцьку  молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку
і  проспав,  наче  той богатир з казки, вечір,  ніч  та  ще  день.
Увечері  його  розбудив  Полісун, котрий  весь  чей  час  був  при
Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака
за  рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і  подався
за вовком на Княж-гору.
  Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і
ще кільканадцять кривичів – широкоплечих, повільних у рухах людей.
Князь  задоволено спостерігав, як у дворі Батура  шикує  ратників.
Поштивий  дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував
військом.
- А, - мовив Всеслав, коли загледів Вогника, - мій рятівник…
Перунич  відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до  цього
нестримного   чоловіка  все  зростала.  Всеслав  тим   часом   вже
сперечався  з  Далебором,  котрий стояв  тут-таки.  Мова  йшла  за
пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.
-  Шукати  зараз винуватців недоцільно, - радив Далебор,  -  тебе,
князю, підтримує Поділ, тож і не треба заводитись з міщанами.
-  Ті  бояре,  що не втекли з Ізяславом, теж підтримують  мене,  -
заперечив  Всеслав. – і люде ці бояться за свої статки. Маю  намір
призначити  тисяцьким  київським Рогдана і доручити  йому,  опісля
походу, розшук пограбованого.
-  Рогдан  твій  – добрий воїн, - мовив волхв, - але  тисяцький  з
нього  –  нікудишній. Він не знає Києва, не знає місцевих звичаїв.
Чого незлюбили Косняча? Бо туровський, не свій, та ще й здирник на
додачу.  А  Рогдан-то і взагалі кривич, а рядити  містом  не  вміє
зовсім.
-  То  кого ж поставити? – прищулився Всеслав, - коли ви, учителю,
так говорите, то, певне, примітили когось?
- Учителем твоїм, Брячиславичу, я перестав бути двадцять літ тому,
-  мовив Далебор, - а щодо тисяцького – то он тобі Батура! Чим  не
воєвода?
- Теслю у зверхники? – розсміявся Всеслав.
-  Тесля сей – людина заможна, розсудлива, у вояцькій справі добре
тямить, замолоду на торків ходив. Люди його слухають, а Поділ  він
знає  як  власне подвір'я. А щодо спустошених комор –  забудь  про
них.  Здобич  візьмеш  у  ворога,  комори  знову  наповняться,   а
прив’язуватись  до суєтного – не личить князю.  Не  віриш  мені  –
спитай у будь-якого печерського мніха.
   В  очах Далеборових танцювали золоті блискітки сміху, і Всеслав
засміявся теж.
-  Віщий,  -  сказав врешті, - опісля того, як ви  звели  мене  на
київський  стіл, я ладен слухати ваших порад в усьому.  Тільки  що
скажуть можні, і мої кривичі щодо нового тисяцького?
-  Батура  доводитиме ратниками, а не дружиною, -  сказав  Далебор
заспокійливо, - Боярам твоїм се чести не уйме. А кривичам роз’ясни
якось – що у Полоцьку на добро, те у Києві може бути на лихо.
   Всеслав, видимо, вирішив послухати поради, бо прикликав до себе
Батуру  і завів з ним довгу бесіду. Далебор підійшов до Вогника  і
спитав:
- Як рани твої?
- Легше трохи, -  озвався юнак.
-  Ти наче зі змієм-жеретієм бився, - посміхнувся старий, - чим це
тебе зачепив суздалець?
-  Смолоскипом,  -  хмикнув  Вогник, -  ох  і  наближені  в  князя
Ізяслава… Дійсно, мов змії… Що Косняч, що цей…
-  Боги були з тобою, сину душі моєї… Ходімо до конюшень. Князь-бо
подарував тобі коня. Добрий румак, якраз до походу.
- Я ніколи не їздив верхи, - озвався Вогник розгублено.
-  Пам’ять пращурів допоможе тобі, - всміхнувся старий, - ти й сам
не  знаєш своєї сили, Перуничу… В добрі часи став би ти волхвом із
тих,   що  переважують  силою  навчителя,  але  добрі  часи  давно
проминули. Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті
– не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому.
   Вогник  опустив очі. Він не звик до хвали з вуст наставника,  і
дуже  сумнівався,  що він колись не те, що переважить,  а  хоча  б
дорівняється знанням Далебору.
   Біля  конюшень молодий челядинець, той самий, що питав Вогника,
чи не є він половцем, злякано косуючи  на двох чародіїв, тримав  у
поводу коня. Огир іржав і харапудився.
-  Від  тебе пахне вовком, та й Полісун поруч, - мовив Далебор,  -
заспокой коня, Перуничу.
- Але як, учителю?
-  Говори з ним так, як говориш з вовками. Не словами. Думкою.  Ти
зможеш.
    Вогник  підступив  до  коня  і  обережно  провів  долонею   по
розкошланій гриві. Грива та була білою, а сам жеребець  –  чорним,
наче ніч.
- Як він зветься? – спитав Вогник конюха.
-  Та  Білогривом же, - озвався хлопець, - чудна масть, якраз  для
відьмаків… Ой, леле…
  Вогник не втримався і пирснув, видячи переляк хлопчини. Але що ж
це буде, коли він, жрець Перунів, не втримається на коні? Ото буде
сорому…  “Говори  з ним”… Вовки – то одне, але як  укоськати  таке
створіння?
- Білогриве, - стиха вимовив юнак, одночасно напружуючи волю, - ти
приятель  сильних… До битв колісниці і воїнів мчали подібні  тобі…
Нехай мені буде безпечно з тобою і тут, і на Сварзі, мій коню…  На
щастя хай зустріч ця буде, а з нами – благословіння Індри…
   Він не знав, чого послухав кінь – чи дивних слів, що спливли  з
глибин  пам’яти, чи його погляду, чи гарячої хвилі, котра, незрима
для  ока,  наче  вихлюпнулась з його долоні. Та Білогрив  перестав
тремтіти. Вогник злетів у сідло ледь торкнувшись стремен. Полісун,
jnrphi  ревниво  спостерігав за цим, загарчав, і  кінь  звився  на
диби.
- Хайя, хайя, - заспокійливо мовив Вогник, стиснувши коліньми боки
Білогрива.  Він  пустив стремена і зігнув ноги,  впершись  коню  в
клуби.  Так  йому здалося зручнішим. Білогрив знову заспокоївся  і
рушив  учвал.  Конюх  очманіло стежив за  вершником,  котрий  наче
приріс до сідла.
-   І   оце   він  вперше  їде  верхи?  –  вимовив  челядинець   і
перехрестився, - побий мене грім! Та цей чоловік виріс на коні!
   Вогник  зробив по двору коло і повернувся, радісно  виблискуючи
очима.
- Він мене слухає, Віщий! – сказав задихано, - Я його розумію!
-  Добре,  - озвався Далебор, - на цьому ось коні підеш до  битви.
Будеш чурою Всеславу. Колись оборонців-Перуничів у князя було  три
седмиці. Нині ти сам-один. Зладнаєш, правнуче Ратиборів?
-  У  мене  зараз,  - сказав юнак, - наче полум’я  вихлюпується  з
долонь! Аби мав нині в руках меча – розпеклося б лезо. Я певен, що
зладнаю, учителю!
- Стримуй себе, - мовив Далебор повчально, - мало мати силу, треба
ще й нею володіти. Але ти навчишся… Жаль, що часу нині обмаль…
- Чи не ви колись говорили, Віщий, - всміхнувся юнак, - що битва –
найкращий учитель для воїна, і вона ж йому винагорода, кара і суд?
- Атож, - сказав старий, - от і подивимось, чому ти навчився…

                                ***
  Військо мало вирушити ранком наступного дня, а ввечері до хатини
діда Сулиці прийшов кривич Рогдан.
  Полоцький боярин обдивився скоса хатину старого чоботаря, де, на
радість  дідові,  так  і  зостались ночувати  обидва  Перуничі,  і
гмикнув:
- На Горі не хочеш жити, чародію? Гидуєш розкошами княжими?
-  Розкоші  відбирають силу, - мовив волхв, - а часом –  і  розум.
Чого прийшов, Рогдане? До речі – ти винен Перунові требу.
-  Вийдемо, - Рогдан зиркнув на діда Сулицю, котрий латав чобіт, -
маю щось сказати.
   Далебор звівся з лави і вийшов за Рогданом у невеличкий дворик,
обсаджений  соняхами. Вогник з Полісуном пішли за ними –  молодому
Перуничу не сподобався вираз Рогданових очей.
  Кривич зиркнув на них з-під лоба.
-  Далеборе,  -  мовив,  -  звели вовкам забратися.  Чи  тобі  вже
потрібна охорона?
-  Охорона  потрібна тобі, - сказав волхв спокійно, -  аби  ти  не
накоїв дурниць, за які мені доведеться тебе вбити.
- То ти вже знаєш, чого я прийшов? – скинувся Рогдан.
- Здогадуюсь.
- Це ти порадив Всеславу, аби той не призначав мене тисяцьким?
-  А  ти  вважаєш,  що зміг би рядити Києвом?- спитав  Далебор,  -
тільки правду кажи, Рогдане…
   Кривич  з  хвилину  витримував погляд Далеборів,  тоді  опустив
голову:
- Хто-зна… Не знаю… Ні!
- Так «ні», чи «не знаю»? – добивав Далебор.
-  Ні! – вигукнув Рогдан так, що аж Полісун тривожно рикнув, - але
я, принаймні, міг би спробувати! І може б у мене вийшло!
-  Ні,  Рогдане,  -  мовив Далебор безжально, - ти  заслабкий  для
цього. Ти лише добрий воїн, можливо навіть непоганий воєвода,  але
чинити  правий суд, чи вникати у справи градські –  не  для  твоєї
натури  заняття. Я не міг дозволити Всеславу задля  приязні  вашої
налаштувати  Київ  проти себе. Бо всі помилки  твої  окошаться  на
князеві,  як  Ізяслав  постраждав за  помилки  Косняча-тисяцького.
Кожен  має  бути  на  своєму місці, Рогдане, бо  так  належить  за
законом Прави.
  Блакитні очі Рогданові аж побіліли від зненависті.
-  Диявольське поріддя, - сказав він тихо, - а тобі  хто  дозволив
qsdhrh  мене?  Ти  так певен своєї правоти, Далеборе,  що  вважаєш
кожний ґандж в людині смертельним, наче сам є без вад?
-  Нема  людей  без вад, - сказав волхв спокійно, -  але  там,  де
зломиться  слабший – вистоїть сильніший. Хто не дає  тобі  вибрати
зброю  по  руці  і  справу  по серцю? Чи напружити  душу  і  стати
сильним?  Чи  твоїй душі, кшатрію, як багатьом нині, теж  потрібен
костур замість меча?
-  Давні слова, -  хмикнув Рогдан, - закони пращурів, приписи Вед…
Світ  давно  не  такий, чародію, як у ті часи, коли ар’я  говорили
Давньою  Мовою. Бачиш, я не забув твоєї науки, коли ми з Всеславом
слухали  тебе,  затамувавши  подих.  І  пам’ятаю,  що  Перун  твій
зневажає  слабкість,  і  його  не можна  просити.  Мій  же  Бог  –
всеправедний і милосердний, його можна благати, можна  каятись,  і
він  пробачить  все,  аби  каяття було щирим.  Я  обіцяв  Перунові
пожертву  –  і  я дотримаю слова. Але, коли я вже нічого  не  буду
винен ні тобі, ні бісу, якого ти славиш – стережися, Далеборе!
-  Учителю! – сказав Вогник, коли розгніваний кривич подався геть,
- ви нажили собі ворога!
  Волхв знизав плечима:
- Мої вороги довго не живуть… Але все-таки, як змаліли люди… Оце я
говорив  з  воїном, котрий слабкість вважає цнотою! Лихо  Дажбожим
онукам, бо світ  зійшов на манівці!
  Дідо Сулиця, коли вони повернулись до хатини широко усміхнувся:
- Подався геть змій полоцький? Язва морова, не чоловік.
- Ви що, його знаєте? – спитав Вогник заскочено.
-  Та  мені  досить того, як він зирнув по хаті… Ні “вітайте”,  ні
“добридень”, наче до хліву зайшов. Та й горлав, аж сюди було чути.
Воє-во-ода…  За  моєї  молодости був один  такий,  Вовчим  Хвостом
звався.  Теж  мав більше голосу, ніж розуму. А скажіть-но,  Віщий,
князь-то його, Всеслав, невже ж теж такий?
- Ні, - відповів Далебор замислено, - Всеслав розумніший за родича
-  А от ви помагаєте Всеславу, Віщий, - не відставав дід, - мабуть
сподіваєтесь на щось. Думаєте, він дозволить треби правити,  як-то
раніше було?
- Думаю, що, принаймні, не буде того забороняти, - відповів волхв.
  Сулиця видимо вагався. Тоді заговорив:
-  Віщий,  нинішні кияни у купелі хрещені, коли ще слово  “ненька”
вимовить  не  в  змозі,  а  мене хрестили  у  Почайні-річці.  Щиро
зізнаюся  –  злякався я смерти видимої. Жону тоді вже  мав,  дітей
двійко…  Пригрозили зброєю – ми й пішли, хоч ні сном ні  духом  не
відали,  що  то за Бог такий, котрий любови вимагає від  чоловіка,
якому   меча  приставили  до  грудей.  Страшні  речі  ми   бачили…
Ковальський Кут вигорів увесь, бо зброярі майже усі мали  мечі,  і
бились  найзапекліше,  аби зостатись онуками  Дажбожими.  Рахманів
найманці  убивали  всіх – жерців, жон відаючих, волхвів.  Перуничі
опиралися  збройно,  казали, що у Гаї  їхньому  земля  не  вбирала
крові. Кількох захопили живцем і стратили на березі річки, аби ми,
новохрещені  дивилися  і  боялися.  Як  зараз  пам’ятаю  Ратибора-
карпатця… Умів чоловік смерти в очі дивитись, та так і помер,  від
свого  не відступившись. А я, хоч і ратником був, і у битвах бував
–  а  страшно стало не так за себе, як за рід свій… А на  старість
зостався  таки  сам, бо всі рідні померли раніше за  мене.  І  вже
нічого не виправиш, бо не прощають Боги відступників.
   Далебор  слухав мовчки. Вогникові було жаль старого до  болю  в
грудях, але він не знав, чим його потішити.
-  А  увечері,  - продовжив Сулиця, - сиджу я ось у  цій  хаті  та
слухаю,  як  в  сусідньому дворі голосить баба Шевчиха  за  синами
своїми.  Убили її хлопців найманці Володимирові, коли ті  кинулися
боронити  Велесової Святині. І ввижається мені  під  це  голосіння
таке, що словами й не розповісти. А найбільше сором пече за власне
боягузство.
Раптом хтось у двері постукав.
“Заходьте, - кажу, - хоч злі, хоч добрі.”
А самому з лави встати сили нема.
Всувається у двері княжий гридень, Гатило Борич… Так звали його, а
дражнили Гарячим за шалений норов.
“Чого  тобі? – питаю, - маю на дверях отес, а на шиї  –  хрест.  І
жона моя хрещена, і діти…”
  Впав Гатило на лаву поруч зі мною і каже:
“Сулице,  я  прийшов до тебе, бо не знаю, кому й  довіряти.  А  ти
ратник, і добрим був вояком. Пам’ятаєш Корсунь?”
“Авжеж, - кажу, - ти мені тоді життя врятував. Та краще б не робив
цього…  Що  зробив  я  Богам, як дожив до  такого…  Чого  прийшов,
Гатиле?”
   А  той  плаща  одгорнув – а кольчуга під плащем в  двох  місцях
продерта і рудою взялася.
“Служив,  -  говорить, - я князю вірно, та ось як  розплатився  зі
мною Святославич.”
   Згадав  тут я, що не бачив Гатила серед тих, котрі нас  у  воду
заганяли.
“Хреститися не став?” – питаю
“Не став, - говорить Гатило, - за те мене варяги князеві кинули до
порубу. Я йти не хотів…”
“Бачу, - кажу, - а визволився ж як?”
“Приятель  випустив… Нині на Горі гульня іде.  Не  знаю,  що  вони
заливають медами та винами ромейськими: страх чи нечисту  совість…
Приятель говорить?”Дурний єси, Гатиле! Був би розумніший  –  гуляв
би  з  усіма!”  Плюнув я йому в очі замість подяки  та  й  подався
геть.”
“І куди ж ти тепер?” – питаю.
“Світ за очі, - каже, - але дивись-но сюди!”
   Поклав  він на стіл якогось вузла. І розгортає корогву Гнівного
Сонця, що під нею рать до битви йшла, та знамено Перунове.
“За  них,  -   говорить,  - і почалася сутичка.  Вирішили  нинішні
князеві  порадники – отець Анастасій та вуйко Добриня, що  прапори
наші теж поганство суть. Я під корогвами цими життям важив, а  ота
потолоч  варязька,  найманці хто-зна  якого  роду  –  чобітьми  по
святощам  нашим. Говорю тобі, Сулице, оце все, що коїться  нині  –
помста  ромейська  за  наші  над ними  звитяги.  Адже  падає  ниць
корогва, лише коли військо розбите… Та я був там, чуєш, ратнику? І
я  став військом… Дві рани маю, та п’ятьох уклав трупом. А корогви
встиг  скинути зо стіни до яру. Оце ледве знайшов.  Та  нема  сили
нести  їх  з  собою. Заховай їх, Сулице, бо сходжу я кров’ю  і  не
відаю, в якому вибалку здохну!”
  Встав і подався до дверей.
“Дай же, - говорю, - хоч рани затягну тобі!”
  Махнув лише рукою Гатило:
“Ліпше  вмерти,  аніж  бачити оце все! Тебе вони  теж  розтоптали,
ратнику,  як  і  знамена наші! Та, якщо видаси ти  прапори  ці  на
наругу – я, Борич, повернуся з Вираю блискавицею Перуновою! Тоді з
усього Дніпра води не вистачить, аби загасити хату твою!”
   З  тим  і пішов, а я всю ніч дивився на ті знамена, і душа  моя
ставала попелом. Зранку жона почала домагатись, аби викинув я  те,
що  Гатило залишив, та не послухав я баби, а лише добре корогви ті
заховав.      Довге  життя прожив я, Віщий, опісля  того,  всіляке
довелося  бачити…  І як Володимир-князь годував  людність  і  поїв
безкоштовно,  аби  знову собі з’єднати. І  їли  люди,  і  пили,  і
шматок, котрий убивця їхніх рідних їм кинув, нікому впоперек горла
не  став…І  як вихваляли князя співці наймані, а люд  їм  вторував
щиро…  І  як  за Ярослава, сина Володимирового, зникали  люди  без
вісти.  О,  то  був мудрий чоловік, мудріший за  батька  свого!  У
Новгороді  волхвів  на  вогнищах  палили,  раз  у  раз  повставали
словени, а у нас тут – тиша погребова… Тільки кожного дня – якийсь
закон  новий:  то смертну кару ввели, якої ніколи  не  було  поміж
русичами,  то податки підвищили, то нові придумали…  А  хто  проти
того  баламутив, або віру давню і звичаї хвалив, а  нову  гудив  –
сьогодні  ходив Подолом, а завтра пропав, наче й не  було  такого.
Рідний  брат  Ярославів – і той… пропав, аж  після  смерти  княжої
gm`ixnbq  у  порубі,  а  простолюдці, або як Володимирич  полюбляв
казати  –“смерди”,  так  і просто щезли. Сусід  сусіда  боявся,  а
батько  сина. Он, у Батури – бачили синочка? Се Ізяслав  Ярославич
трохи  занедбав батькової справи, а то б і дереводіл щез,  бо  має
задовгий язик і душу простосерду.
   Сулиця  зупинився і витер засльозені очі. Далебор  поклав  йому
руку на плече.
-  Перун не пробачає, - вимовив, - бо навіть блискавці не під силу
підпалити  попіл.  Ти  до  кінця не згорів,  старий  приятелю!  Ті
корогви ще у тебе?
- Зараз, - забурмотів Сулиця, - зараз!
Дідо  подався у прихатень. Довго марудився там і через деякий  час
повернувся з вузлом, оберненим цупкою полотниною. Поклав вузла  на
стіл і обережно розгорнув.
  Корогви не потьмяніли од часу. На темно-багряному тлі ясно видно
було  нашитий  зверху  чорний лик Гнівного Сонця.  Сулиця  обернув
знамено,  і  на  блакитному  тлі  сяйнув  золотом  усміхнений  лик
Дажбожий.
-  На славу нам, на пострах ворогам! – вимовив старий ратник, - чи
пам’ятаєте, Віщий?
- Пам’ятаю! – вимовив Далебор. Волхв підійшов до столу і розгорнув
другу корогву.
-  Дивись-но,  Вогнику!  – сказав, - ось з  нею  ходили  до  битви
Перуничі! Мала вона бути біля князя, як оберіг.
   Корогва  Перуничів  була  блакитною,  а  закінчувалась  довгими
золотими  косицями. На блакитному тлі золотом же було нашито  знак
блискавиці.  Вогник  обережно  підняв  тканину,  і  золоті   кінці
розгорнулись з тихим шелестом. Юнак уявив себе на коні, в  руці  –
стяг-блискавиця,  золоті стрічки мають на  вітрі.  Се  дійсно  був
прапор для кінного бою, легкий і яскравий. Вогонь небес!
-  Я  видів сон у Наві, - сказав Далебор, - воїна-Перунича з  цією
корогвою.  І  чорне  Сонце  в багряному небі…  Ми  виграєм  битву,
Сулице…  Чи чуєш? Ще дещо я бачив, і те збутися мусить, але  ворог
не  дійде до Києва! Онук Гатила Борича і правнук Ратиборів підніме
стяг, під яким його пращури ходили до битви!
-  Оцей  хлопчина  –  Борич? – охнув Сулиця, -  добрий  знак…  Ой,
добрий!   То  Гатило  вижив  тоді…  І  жона  Ратиборова,   відьма,
врятувалася…  Сильна  була  відьма,  зціляла  силою  своєю…  Я  її
пам’ятаю,  батько  її, Любомир, на Ковальському  Куті  жив…  Гарна
кров… Тобі, Перуничу, сама доля наворожила жерцем-воїном бути. Але
що скаже Всеслав, коли побачить корогви?
-  Звелить підняти над військом! – мовив Далебор весело, - бо дуже
прагне  перемоги.  Бій без знамена – не бій, а військові  клейноди
Ізяслав забрав з собою.
  Сулиця похитав головою:
- Не вірю я роду сьому…
-  Вірити лише Богам можна, Сулице, - озвався волхв, - а Боги нині
на нашому боці.
   Дідо  Сулиця погладив зашкарублою рукою стяг і зітхнув,  видимо
жалкуючи, що не зможе піти з раттю. Далебор стояв посеред  хатини,
освітлений  блиском єдиної свічі, і Вогник аж здригнувся  –  таким
далеким і відчуженим здалося йому лице навчителя.
-  Тебе  не  просять, Перуне, - стиха вимовив Далебор, -  тож  хай
станеться все по законам Прави…

                                ***
  Всеслав і справді зрадів корогвам як доброму знаку.
-  Останні кілька років, - мовив, - мені щось не щастило. То  може
нині свастя, як говорили пращури, не покине мене.
-  Щоб певнішим було твоє щастя, - сказав Далебор, - даю тобі  ось
чуру-охоронця. Він супроводжуватиме тебе у битві, а треба  буде  –
прикриє собою.
- Оцей ось молодик? – засміявся князь, - я ще не розучився битись,
Далеборе!
-  Це  не  просто юнак, - сказав волхв становчо, - він –  Перунич,
живий  щит володаря. У добрі часи таких біля тебе мало б бути  три
седмиці.
-  Се  був добрий звичай, - погодився Всеслав замислено, -  багато
чого забулося нині… Охоронці, які не вимагають платні, не залежать
від  княжої  милості,  а лише виконують волю Богів…  Непідкупні  і
горді… Яким же треба було бути володарем, аби стати гідним їх… Ну,
гаразд, чуро… Ходімо зі мною.
  Брячиславич вдягався до битви у княжій зброярні. Київські ковалі
вже  підігнали  йому кольчугу й шолом, а жони  з  Подолу  принесли
гаптовану  сорочку,  яку  князь і одягнув  під  озброєння.  Вогник
подивився на взір зі зчеплених свастик і згадав Поляну. Він так  і
не наважився зайти до Батури вдруге.
-  Вибери  собі щось, - порадив Всеслав, вказуючи на  різноманітне
озброєння.
- Ні, - хитнув головою юнак, - маю меча, і того досить.
  Князь пильно глянув йому в лице.
-  Ти  й справді, - сказав, - наче щит… І як тебе Далебор виковав,
такого?  Він і мене намагався зробити схожим на володарів  давніх,
та  мало що пішло мені на користь з його науки. Два роки у темниці
–  багато  часу  для того, аби думати і згадувати.  І  ось,  що  я
зрозумів,  Перуничу – аби давній ар’я, котрийсь із наших пращурів,
потрапив сюди нині, йому б не вдалося вижити. Я ось і не схожий на
володарів  давніх часів – а повірив Ярославичам  на  слово  чести,
повірив  людям,  чий мудрий батько понищив братів  своїх,  а  вину
зіпхнув  ще  на одного брата. Мій дід, брат Ярославів,  врятувався
лише  тому, що сидів тихо у пущах кривицьких. І батько  мій  сидів
тихо,  і  помер своєю смертю, а мені затісно стало у Полоцьку.  Не
можна  нині  воювати чесно, як-то учив волхв мене  і  тебе.  Я  це
одразу  зрозумів,  хоч і не до кінця, а ти, дитя,  схожий  на  дух
давнини нашої. Невже ти і справді ладен за мене померти?
-  Якщо  на  те буде воля Богів, - озвався Вогник, - я буду  щитом
людині,  котра  поверне русичам славне минуле… І  що  з  того,  як
розколеться щит під ударом меча?
   Всеслав ще раз зміряв поглядом струнку постать Перунича, глянув
в юне затяте лице і мовив сам до себе:
- Погубив Далебор хлопчину наукою своєю.
  Тоді сказав уже веселіше:
- Ну то що, чуро, проб’ємось?
  І Вогник відповів впевнено:
- Авжеж…
   Годиною пізніше кінний загін під проводом Всеслава спустився  з
Гори  на  Подольське  торжище,  де вже  вишикувались  озброєні  як
належить  ратники. На чолі їх стояв здоровань Батура, а корогву  з
Гнівним  Сонцем тримав якийсь такий же височенний молодик,  котрий
явно  пишався  такою  честю.  Поміж  кіннотників  Всеслава  Вогник
примітив  Змагора, котрий радісно помахав йому. Але як  здивувався
молодий  Перунич,  коли,  поруч  з набурмосеним  Рогданом  побачив
вихудле юнацьке личко Рогволода! Всеславич теж помахав йому  рукою
і усміхнувся.
“Схоже,  що мені доведеться охороняти двох! – подумав новоспечений
чура,  -  князь  – то воїн сильний, але хлопець… І  як  це  батько
дозволив йому йти? Отже шалена людина, а ще бідкається, що в  лихі
часи живе… Часи, вони такі, якими їх люди роблять.
  Далебора з ними не було – волхв подався до пішаниць і нині стояв
поміж  ратниками.  Довкола  війська  юрмилися  кияни,  проводжаючи
родичів.  Вогнику  здалося, що він розгледів у натовпі  Світану  з
Поляною, але жінок тут-таки затулила людська хвиля. Забамкав дзвін
на  церкві  Успіння. Священник, родом чи-то грек, чи-то  болгарин,
від  хвилювання  плутаючи слова, розпочав  благословляти  військо.
Вогник тим часом розгорнув Перунову корогву і вдягнув її на спис –
єдину зброю, яку він взяв на Горі.  Лезо вивищувалось над прапором
і було бойовим.
  Раптом тишу, що настала під час відправи, розтяв суворий голос:
- Не буде походу цьому благословіння Божого!
  З натовпу вийшов старий чоловік у чорному. Вогник аж смикнувся в
сідлі  –  жрець-християнин, напевне навчитель брата Поляни,  дісно
був  схожим на Далебора як близнюк. Юнак мимоволі взявся  за  свій
оберіг і постукав по ньому, відганяючи мару.
-  Князю  Всеславе! – мовив тим часом чернець, - коли ти  сидів  у
темниці, я благав князя Київського, аби той зоставив тобі життя во
ім’я милосердя Божого!
-  Я  се  знаю, - озвався Всеслав, - і вельми вдячний і вам,  отче
Феодосію, і отцю Антонію…
- Чи в тому твоя віддяка, що ти з волі зворохобленого люду захопив
княжий стіл?
-  Люд  покликав мене, - мовив Всеслав, - чи вперше таке у  Києві?
Згадайте   Ольга-венеда,  що  його  звали  кияни   проти   варягів
Аскольдових!
-  Люд – то отара, княже, - сказав мніх, - а ти, замість охороняти
овечок, допустив у стадо вовків!
“Вовки  – то, певно, ми з Далебором, - майнуло в голові у Вогника,
- але який дивний жрець! Починати таку розмову перед битвою!”
-  Хто ти є, князю, - Феодосій добре володів голосом, знов таки як
Далебор,  -  аби ставати проти гніву Господнього! Всім відомо,  що
напасть  зі  степу за гріхи нам послана! Чи не думаєш ти  отримати
перемогу  над  Божою  сараною, двинувши військо  на  погибель?  Чи
хочеш,  яко Ольг-венед, про якого ти згадував, повернути поганство
землям нашим? Нині дива творяться на могилі Аскольдовій, бо був то
першомученик  за віру свою! А де поховано Ольга-венеда  не  відомо
нікому,  як  ніхто  не  відає, де голову склав  Святослав-язичник,
чужого добра шукаючи! Забирайся до свого Полоцька, князю, доки  не
скарав тебе Бог гірше, ніж дотепер!
   Лице  Всеслава  побіліло од гніву. Цей  нестримний  чоловік  не
терпів, коли йому вичитували та ще й прилюдно.
-  Ізяслав,  отче,  - прогримів він на весь принишклий  майдан,  -
хрестом  святим  присягнув, аби вести перемовини  чесно!  Ту  його
присягу  ми  з  сином  покутували два роки!  А  тікати  надумавши,
Ізяслав  підіслав до мене вбивцю, і врятувався я  дивом.  Я  не  є
боржником Ярославича! Ідіть, отче, з миром, творіть молитву  і  не
лякайте даремно людей. В моєму війську не жони, а воїни!
-  На  переправі проти Хорсиці могила Святославова! –  несподівано
для  себе вигукнув Вогник на всю міць легенів, - курган,  що  став
притулком  блискавиць!  І є в ньому сила, що  пробудила  мене  від
смертного сну! І вона ж принесе нам побіду, русичі! Мати-Слава вже
розгорнула крила й співає про майбутні звитяги!
Всеслав мовив з усміхом:
-  Мушу  довіряти такому віщуванню, бо віщун буде битись поруч  зі
мною!
- Ти оточив себе язичниками, княже! – сказав мніх різко, - і віриш
брехливим  пророцтвам… Я молитимусь, аби душа  твоя  не  пішла  на
вічну погибель, яка вготована поганам усім!
- Моліться, отче, краще, аби ми половців побили! – пробасив раптом
з  лави  ратників  Батура,  - нам зараз,  аби  чоловік  міг  зброю
тримати, а яким Богам він молиться – розберемося опісля.
- Рушаймо! – вигукнув Всеслав дзвінко, - з Богом!
   Вогник  потиху відстав від кінної лави і під’їхав до  ратників,
котрі якраз рушали з майдану. Далебор йшов поруч з прапороносцем.
- Віщий!
  Юнак зіскочив з коня.
-  Іди  до  комонних,  Вогнику, - мовив волхв,  і  Перунича  знову
вразило  лице  вчителя. Далебор наче вже був десь далеко,  і  лише
тіло його йшло з раттю.
-  Я  лише  хотів…, - вимовив Вогник звільна, - адже ви  помітили?
Отой… мніх так на вас схожий! Просто мара якась!
-  А чому б йому не бути на мене схожим? – рівно сказав Далебор, -
Я  –  Далебор  Божич, він був Богодар Божич…  Ми  –  сини  воєводи
вишгородського,  Божича  Мстислава, і Богодар  –  мій  наймолодший
ap`r.  А  на старість, Вогнику, родичі дуже нагадують одне одного.
Тим  більше він теж…рахман. Оце і вся загадка, сину душі моєї. Іди
до Всеслава… Бережи його.
-  Я  хотів  би  оберігати  вас! – вирвалося  у  юнака,  -  ви  не
захворіли, учителю?
-  Ніколи  не  почував себе краще, - озвався  Далебор  зі  звичним
спокоєм,  - а ти добре промовив на площі, Вогнику. Мати-Слава  б’є
крилами,  і  співає  про труди наші ратні, і  маємо  послухати…  І
прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих Праотців наших… Мати-
Слава  сяє до хмар як сонце і віщує нам перемоги і загибель! Треба
завжди  прагнути першого, незважаючи на друге… Ну, іди ж,  Вогнику
мій…
   Вогник  скочив  на Білогрива і повернувся до  конників  все  ще
затривожений.Та захват перед майбутнім боєм витіснив з його голови
усе  інше  –  і  дивний погляд Далеборів, і недобрі  слова  мніха,
котрий  виявився  братом учителя. А перемоги  він  був  певен,  бо
наставник  це передбачив ще на Хорсиці. Юнак поглянув на  Перунову
корогву  і знову відчув силу, що народжувалася в його мозку.  Силу
небесного вогню…

Сторінка 1 | Сторінка 2 | Сторінка 3 | Сторінка 4

МИРОСЛАВА ГОРНОСТАЄВА